БЛОГЕР звучит круто) (Монолог; Період "Після")

«Точно, заделаюсь БЛОГером и буду сражать виртуальный мир искрометными идеями». Наверно так считает каждый, уважающий себя владелец и комментатор БЛОГа. Как знать! И слово же ТАКОЕ… Не «нашенское» ) Слишком умное и модернизированное. То ничего, что за ЭТО не платят, НЕ ВСЕ ЖЕ ЗНАЮТ ) Раньше ТАКИЕ люди назывались проще – БЕЗРАБОТНЫЕ, а сейчас круто – БЛОГЕР! Главное указать первоисточник информации (чтоб не дали по шее и не обвинили в плагиате), а остальное - полет бурной фантазии) Если банально скучно и кукушку разрывают идеи - вперед и с песней) Есть же «сезонное обострение» у больноватых, а у нас БЛОГеров оно называется - «СКУЧНО»! У меня ТАК (зимой), у кого-то иначе. Главное чтобы был доступ к всемирной паутине ) Уже и не сам, и у тебя валом собеседников. ДА, не все отличаются наличием ума и такта, НО зато сколько идей, свободного времени и сарказма. Их НЕМЕРЯНО). О, идея пришла! Пока не ушла, запишу ) Буду писать в БЛОГе … На эту мысль меня натолкнули знакомые. А что? Словарный запас приличный, чужое личное пространство я уважаю, и не лезу в него (ПЕРВАЯ!), к возрасту я отношусь толерантно (пенсия на льготах), не тупая (ВО с отличием есть), наличием личной жизни (требующей постоянной опеки, кошка не в счет (да и не вечная она)) не обтяжена, в общем буду типа БЛОГером, или «писакой». Я – дитя асфальта и эпистолярного жанра дааавно. Хорошо если присутствует работа (на дому, удаленная работа … Хоть какая-то но работа). Как говорил мой первый шеф: «БЕЗОПЛАТНЫЙ ТРУД – АМОРАЛЕН»! Значит работу оплачивают. Значит работающий БЛОГЕР не тунеядец ) Пресеку ВСЕ вопросы ко мне, Я – НЕ ТУНЕЯДЕЦ!!! Ежемесячные поступления есть. Сколько и за что – вопрос ЛИЧНЫЙ (туда влезать не советую. Кто надо знает. Не знаете? Ну и НЕ НАДО). И точка. Вопрос – ЗАКРЫТ. Сама скажу). О том, что автором быть выгодно я поняла уже давно. Но быть автором еще и СВОЕГО БЛОГа – сказка. Хочешь читай, не хочешь нет. Ты же сюда влез! СОГЛАСИСЬ)) НЕ Я!

Что-либо не нравиться во мне или БЛОГе (это БЕДА. Но, не поверишь, переживу. Не облезу), это проблема, НО не моя, а Твоя. Тебе же не нравиться )

АМБІЦІЇ (Період "ДО", Монолог; Період "Після")

Обожнюю амбітних людей. Вони мотивують, заохочують до активних дій, стимулюють активізуватися або з'явитися сіру речовину. При любих, має місце прикладення зусиль, що вже саме по собі корисно. Так собі існуєш рівнесенько, нікого не зачіпаєш і здається що все іде собі правильно. А потім тільки “БАЦ” і такі люди виштовхують тебе із зони твого розміреного та комфортного перебування і все змінюється. Ти починаєш вже не існувати, а жити своє життя.

Моє - це суцільна біполярність. На підсвідомому рівні я кооолись давно (мабуть то перехідний вік мене перейшов) обрала собі парність. Вона проявляється у всьому, що мене оточує. У свої 25 років я потрапила у автокатастрофу, пролежала, знову ж таки, ДВА (нагадаю про свою особливість) місяці в комі і після цього моя біполярність проявилась дуже помітно (для мене, з боку не видно). Сталось так, що внаслідок аварії постраждала шия, а це спинний мозок. Удар прийшовся на ліву частину голови і по незрозумілому мені (нагадаю, що я, на секундочку, ні разу не медик) збігу обставин паралізувало правий бік. Згодом, звісно, була тривала реабілітація (яка триватиме вічно, але її активність спадає) і рухливість відновилась. МАЙЖЕ до колишнього стану. Але оце МАЙЖЕ постійно вносить свої корективи. Мене, як таких, дві: ліва і права. Ліва мені імпонує більше, вона креативна, кумедна і непередбачувана. Права ж більш точна, серйозна, злагоджена, на те вона і права) Я не унікальна і не одна така, АЛЕ цьому завжди є причини, у мене це була аварія. Життя розкололось на “ДО” і “ПІСЛЯ”. “ДО” я була дуже активна, навіть реактивна, яскраво політична, зацікавлена у максимальній кількості напрямків. Такий собі коктейль Молотова або вибухова суміш з відкладеною до певного моменту детонацією. Бралась за все і нічого не доводила до завершення. АЛЕ завжди ставила жирну крапку і сповіщала оточення, що мої пріоритети змінилися і більше мене ТАКЕ не цікавить. А так як ініціатором здебільшого була я сама, то собі і віщала, решта дотичних до нового захоплення тільки по моїй відсутності це розуміли. Я прихильник правила: або роби добре, або не роби взагалі. Тому кожне своє нове захоплення дотошно вивчала, шліфувала і удосконалювала, поринаючи у нього “з головою”. Така собі фанатичність. Коли вона досягала апогею (мені часто просто набридало) я змінювала пріоритети, іноді під дією форс-мажорних факторів. Наведу приклад: Люблю снігову зиму з невеликим морозом. Чим більше снігу тим більше моєї радості. Отже я обирала собі хоббі пов”язане з нею. Спочатку мою увагу привернуло фігурне катання. Це красиво, гнучкість і пластика є, залишилось спробувати стояти на ковзанах. Так як діло було взимку і у місті був відкритий каток одного вечора я наважилася. Краще б я цього не робила, бо наступного ранку рухались лише очі. Решта рухалась теж, АЛЕ була в синцях з набряками і дуже боліла. Даремно я намагалась пробити лід катка головою, колінами чи п'ятою точкою. Отже не бути мені фігуристкою, спробувала стати на лижі - знову невдача. Їх же дві… А це для мене велика трудність - обрати профілюючу і постійно координувати переніс ваги тіла. Мені вистачило невизначеності з ногами/руками/очима/вухами…- їх же теж по парі. У житті “ДО” я чудово володіла обома і завжди плутала, завдаючи цим собі неабиякий дискомфорт. Одягнути шкарпетки/рукавиці... того що по парі це для мене - ще той квест. Отже обрала сноуборд! Він один, зі скейтом я ладнала, то і на борді має вийти. Помилилась( Зате остаточно зрозуміла і переконалась у важливості шолому. Це не просто аксесуар, він рятував мою голову від числених ударів об замерзлу і тверду, мов камінь землю. Ще було б добре мати наколінники, нарукавники… АБО і взагалі сидіти вдома, в теплі і не гнатись за екстрімом. Згадала свій “дебют” з ковзанами і задумалась. Отже знову міняю пріоритети. Потім була їзда на велосипеді, скутері, мотоциклі… Ні, двоколісний транспорт - це не моє. Однозначно не пасує мені білий, медичний гіпс. Ні разу! Ну, не було такого, що одного року гарно, іншого - ні. Не пасує і все тут!

Він ствоює дискомфорт і заважає обирати собі хоббі далі, принаймні на певний час. Такий собі приклад форс-мажорних обставин. Отже амбітні люди мені імпонують. Сама така) АЛЕ мої амбіції переважно закінчувались там, де починалися труднощі. Тоді я керувалась правилом пріоритетів. Тобто змінювала їх або зациклювалась і всеж таки продовжувала почате заняття. Я ніколи не впевнена у своєму виборі, своїх бажаннях, не знаю чого ж саме я хочу, АЛЕ завжди знаю чого точно не хочу.

ИГРА В БОГА (Період "ДО")

Сегодня я не спасла страну. Опять не спасла. Опять не смогла. Опять никому не помогла. По независящим от меня обстоятельствам. Ничего, успокаиваю себя, будет завтра, будет позже. Ничего я ещё успею. А это уже что-то. Пища для самолюбия. Это мечта, которая вот-вот сбудется. Мечта побыть Тем, от которого зависит ВСЁ. Которому все поклоняются и ждут его благословления. Это лишь игра в Бога – вершить судьбы людей и наказывать за содеянное. Вопрос о праве играть отпадает сам по себе – есть закон, есть его преступившие, есть те, кто наказывает. Постоянная игра в прятки, где водящих больше чем прячущихся. Мания величия переходит в заключительную стадию – эгоцентризм, - и завтра я стану законом. Буду сама решать, что правильно, а что – нет, буду сама выбирать форму и тяжесть наказания. Я уйду от контроля и начну прятаться, скрываться. Просто из удовольствия. Или куплю снайперскую винтовку и сформулирую свои взгляды на жизнь. И тогда все поймут, что иначе быть не может и не будет. Мне страшно. Но больше всего меня страшит то, что мои записанные страхи кто-то воплотит в жизнь и будет счастлив. Тогда я стану пешкой в чужой игре, правила которой сама придумала. Спрятаться, переодеться пешкой и ждать, а если кто-то захочет разменять – снять камуфляж. Победить! Не задумываясь над дальнейшей судьбой соперника. Контратака, шах, мат. И опять я всесильна, опять караю и вношу поправки на будущее. Они хотели украсть у меня счастье, но нет. Я не сдамся, я буду бороться до конца. Мне страшно. И как после таких мыслей можно даровать вечную жизнь? Ею можно только наказывать, карать, обременять. И пускай попробуют не принять такой подарок. А в этот момент какой-то лопух затевает проигрышную партию против системы. Системы, частью которой являюсь я, а значит и против меня. А значит, мы снова поиграем – я в Бога, а он в ящик. Быть иначе не может, это всегда интересно…. и только тщеславие разъедает изнутри, прогрызает дыры, разрастается….

ЗВЕРЕК ;) (Період "ДО")

Если ты узнал себя в публикации, то это не:

"ой как круто она угадала"

а

"ой как бессовестно ты, ССсссобака, передрал/сплагиатил"

Маленький, дикий зверёк. Комок нервов. Он смешно фыркает и шипит, если к нему тянуть руку. Он ёжится и как моллюск замыкается в ракушке, если что-то не так. Реакция на возникнувшие неприятности – уйти в себя. Чтоб потом, вдруг очнутся, как ни в чём не бывало, с новыми силами. Он милый, с ним хочется играть. Хочется спрятать в карман, чтоб при желании достать и играть или показать друзьям. Ему там станет скучно, он сбежит, и снова будет работать на публику, вызывая восторг. Обычно нежный, он начинает кусаться и оставлять болезненные и долго кровоточащие ранки, если с ним обращаться грубо. Он любит ласку, тихий шёпот и когда его чешут за ушком. Его сердечко бьётся в бешеном ритме, так он живёт. Постоянно меняет владельцев, но так никогда и не кому не принадлежит. Он любит грозу и стихию, тихонько сжавшись в тёплом кармашке, с первыми лучами солнца прогрызёт дырку и исчезнет. Его нельзя запереть, он свободен!!! Он умрёт от ограничения простора. Ему хватает малого, но нужно всё!!! Его невозможно приручить или прикормить. В ответ он откажется от любых лакомств, и будет смешно грызть косточку. Он счастлив своим существованием, любим окружающими и беспощаден к тем, кто ему неинтересен. Он непредсказуем. В ярости он готов на любые поступки, даже если они могут причинить ему боль. Полюбив, он будет терпеть всё, лишь бы ощущать тепло близкого человека. Он злопамятен, он не прощает обидчиков и упрямо продолжает мстить, забыв с чего началась обида. Он интересен. Если долго на него смотреть не делая резких движений и не спугнув, он привыкает. Но стоит протянуть руку и он исчезнет. Он сам не знает, что для него лучше, но и никому не разрешит сделать выбор за него. Однажды ты почувствуешь желание с ним поиграть…. Но он уже исчезнет из твоей жизни

ТУПІСТЬ

Так, всі геніями бути не можуть, але фантастично тупих я недолюблюю. Навіть не кумедно недоумкуватих, а реально непрохідно тупих і убогих на сіру речовину (мізки, так між іншим). Яким бракує такту не висовуватись по житті якщо в голові вітер. Мова тут іде навіть не про освіту. Середня чи вища… Та її може не бути взагалі! Йдеться про елементарне: повагу, манеру спілкування, відчуття такту… Тільки дУрні нічого не вчаться, не запитують - їм не цікаво, і так їм все - вища математика! Не знати не соромно, соромно - не хотіти дізнатись. Вчися, читай, питай у людей, у дядька Гугла і розширяй та збагачуй свої ресурси. Одна моя знайома не знає, що таке “аніме”. Ок, хай не знає, їй воно не впало по житті, ні разу. Вона профі у іншому - бюті сфера - наведення косметологічної краси для нігтів. Їй те “аніме” не треба ні даремно, ні за грубі гроші. Зате вона знає все про пилочки, кусачки, ножнички для нігтів, лаки: якої фірми-виробника краще лягають і швидше сохнуть і ще кучу всього. А я цього не знаю. Мені все однакове: ножнички які ріжуть, лаки по кольорах. Постійно дзвоню і раджуся, бо я в тому, як свиня в апельсинах: ні вухом, ні рилом. І так по всіх спеціалістах. Рідко відмовляють, не вміють того ІНАКШІ ЛЮДИ. Пам'ятаю їхала за кордон, так знайома з сфери туристичних послуг допомогла майже з усім. Сказала: їдь, дивись, бери приклад і повертайся.

Так і вийшло - навчилась поважати чужу непомітну працю, тепер різне сміття (навіть обгортку з цукерки) можу носити в кишені довго і нудно… Іноді знаходжу "сюрпризи-фантики" у змінному одязі ч/з рік, два… Дякую, що такі люди є, стукай і тобі відкриють. Діють закони Всесвіту і під лежачий камінь - вода сама не потече. Дуууже багато чого не знаю, тому і вчусь постійно - це ж у моїх інтересах. Соромно, коли хтось знає більше. Ще барвистішим є спектр неприємних почуттів, коли ловиш себе на незнанні чогось. Отже - вчуся. Не хочеться поповнити ряди нереально тупих кадрів, які не здогадуються навіть вчасно замовкнути, коли доводиш їм їхню ж неправоту. Не знаєш точно, то мовчи, раптом хтось знає більше тебе. Зіштовхнулася нещодавно з цікавим персонажем. З тих, хто втомився. Втомився від тупості оточення. Таке життя! Не очікуй на вишні врожаю слив. Так не буває! Не очікуй серед брудного, пожовклого листя знайти квітку папороті. Це - міф. Варто згадати одну з найдревніших професій. От де чесність і прозорість. Заплатив - отримав, всі задоволені і щасливі, кожен отримав бажане. Це не тупо, це - прогнозовано. Знаєш, де шукати, знаєш, що шукаєш - знаходиш.

“Помовчимо - ні про що”. Іноді слова ТАААК втомлюють. Була у мене робота, пов'язана з людьми (вирішення проблем зв'язку по телефону) - це щось. У не робочий час я ладна була втекти на безлюдний острів, судорожно шукаючи тишу. Будь-які розмови, навіть на сторонні теми - виносили мозок. Якщо дискутують розумні люди - це принаймні цікаво і корисно послухати, у протилежному випадку краще абстрагуватись чи залишити зону проведення дебатів. Нічого розумного там не почерпнеш. Хоча… Чому б не закріпити свої знання. Пояснюючи щось комусь, паралельно повторюєш. Навіть добре відоме тобі відкривається у іншому ракурсі.

ЗАПИТАННЯ (Монолог, період "Після")

Перший мій пост у Фейсбуці знесли... тому дублюю ЗАПИТАННЯ  до руzькосвистящого населення України, ще й тут. Хоча це вже АБСУРД!  Як то так, ТИ СКОТИНЯКА, топчеш мою землю і прикриваєшся її паспортом!

Отже питання:

ТИ хочеш, щоб усі тебе ненавиділи і асоціювали з вихідцями з Мухосранська чи якоїсь Кацапії?

То сиди камінчиком чи грибочком і вчи ПАДЛЮКО, рідну мову.

До іноземців жодних претензій. Вони вільні спілкуватися хоч мовою жестів. У інших країнах у них сім'ї, житло, роботи... а ТИ ж ГНИДО там НІХТО! До речі, і в Україні тебе ненавидітимуть довіку, там ТИ теж НІХТО 😉😘

ДУЖЕ НЕ ДУЖЕ (Монолог, період "Після")

     Падає дощ. Ляпає слизькою ковдрою на обличчя, волосся, плечі... Стікає донизу - брудний, липкий, огидний і викликає відчуття втрати і пустоти. Він всюди, спливає по тілу холодними і бридкими струмками. Волога загострює смаки і запахи та почуття від незрозумілої радості. Несподівано петворюється на сніг і змінює реальність. Все навколо чуже і сприймається як сюр.

     Менше 2-ох місяців  минуло, а декорації кардинально змінились. Лише вчора я збиралась в столицю України на передачу " Свобода слова", а сьогодні шукаю на карті іншої держави маршрут, який стане наразі моїм звичним.

     Покинути все і перейти в укриття на безпечній території було спонтанним та емоційним вчинком. Не збирала тривожну валізу, не пакувала речі. Шапку і білизну купувала по дорозі. За п'ять хвилин кинула в наплічник документи, гроші і зарядне до  телефону. Косметичка з кремом і електрощіткою лежали поряд з наплічником. Я ж збиралась ввечері в столицю. Докинула ще пару яблук і пішла з дому в нікуди. Маршрут "прокладався" по ходу.

     Присіла "на дорогу" вже на білого коня і все пішло за руським, вояцьким кораблем. 

     Одним з попутчиків став сусід (Міша, дякую). По дорозі їхала, йшла пішки, знову їхала. Поки їхала багато дзвонила, писала - закривала не завершені справи. 

     Калейдоскоп з людей та подій. Перший день весни чи ніч я провела сидячи в машині, спала там же.

     Першою тривалою зупинкою виявилось місто сусідньої і ДРУЖНЬОЇ держави. Там я дихала вільно,

змивала з себе  бруд і наліт минулого та намагалась перекреслити все, що було колись.           Позбутися невдалого минулого  "допоміг" печальний факт неочікуваної появи теперішнього. Раптом ВСЕ змінилось і ніколи вже не стане таким як було. 

     А було не зручне минуле. У всіх воно є, таке життя. Краще шкодувати про зроблене/сказане/виконане ніж носити тягар невідомості: “а якби”. Минуле є у всіх, час проходить - ми дорослішаємо/старіємо - здобуваємо досвід. Не завжди він прекрасний і має райдужний відтінок. Логічно - якщо ми вчимося на чужих помилках, то хтось же їх робить. Незначних і дрібязкових огріхів немає - вони ведуть до вагомих і глобальних або проходять, залишаючи по собі ледь помітний осад минулого. Так з'являється досвід.

     Не завжди є чим гордитись, бувають плями на репутації. (Правда ж, Зеляки? Бумеранг вже "розігнався", поки був лише порив вітру). Незручне минуле - те що старанно приховуєш навіть від себе, згадувати не приємно, соромно, бридко…  

     В дитинстві я сильно заплющувала очі і вдавала, що чогось немає, бо я ж того не бачу. Тепер розумію безглуздість такого вчинку АЛЕ дитинство - це штучно  створена казка в яку хочеться вірити. Виникає бажання міцно заплющитись, закрити очі долонями і змінити реальність.

     Отже, тепер все "колись" у минулому, залите дощем, припорошене снігом, а "герої" чекають свого бумеранга - прийшла пора змін!

     Тепер нові герої,

співмешканці, сусіди та попутчики. Лише зрідка пам'ять підкидає сюжети минулого, а телефон нагадує про існування "колись".

     Все навколо вмиває та намагається очистити сезон дощів потім реальність різко змінюється і ховається під снігом. Цікавий поворот подій. Що ж далі?

P. S. Фото з дуже не дужого колись.