ІНШІ ЛЮДИ ( Монолог, Центр людей з інвалідністю!)

Ми - не люди другого сорту, ми - не кращі, не гірші … МИ - ІНШІ!

У чомусь недолугі і обмежені АЛЕ обдаровані сповна за кожен свій недолік. Так влаштований Всесвіт, всі прогалини заповнені до краю, при втраті чогось, взамін приходить щось інше. Ми всі - індивідуальні, спільна риса одна - обмежені можливості. Не зрозумію і не прийму слова - інвалід. Такого немає. Навіть у перекладі з англійської мови - це недійсний. Тобто - це помилка, якої не існує. В поляків справи вже  кращі, там ми існуємо АЛЕ - «неповносправні». Звучить ніби дефективні. Завжди вживайте термін «люди з інвалідністю» чи «особи з інвалідністю». Інакше трактування нас ображає, ставить тавро неповноцінності, знецінює всі прикладені нами зусилля. Ми варті кращого ніж цей ярлик.

Навіть не уявляєте на скільки приємно стає, коли говорять не ІНВАЛІД, а людина з інваліднністю. Це ВСЕ міняє, наче не ти з нею, а вона з тобою живе. У кожного з нас своя історія, вона унікальна і неймовірна. Десь мала місце необережність, недбалість і дурість АЛЕ жити з цим доводиться всім нам -  ІНШИМ ЛЮДЯМ.

Моя аварія відбулася 29 грудня 2009 року. Не звинувачую вже нікого. Приймаю як факт свою "особливість" і людську байдужість. Їхали тоді з корпоративного Нового Року, так, я там вже не працювала (працював Зеляк), так, обоє пили, так, таксі вже їхало (я викликала), так… зіпсували життя і собі і людям в яких в'їхали. Я в комі, Зеляк зламав ногу, жінці з машини напроти теж довелось у цю ніч не солодко. А вона просто їхала з роботи додому. Не такого свята ми всі очікували.

Кома. Мабуть у кожного вона своя, для мене - це був сон, довжиною у 56 днів. Сон уривками складався з почутого навколо мене. Дякую за плеєр з класичною музикою, за аудіокниги і просто розмови. Не вірь, що людина у комі пасивна! Вона активна... просто спить і відновлюється.

Я вийшла з коми в тишу.

Моя мама за короткий термін вивчила мову жестів і майстерно читала по губам - я ж не могла говорити. 243 дні моєї тиші, дев'ять місяців виношують плід дитини, я ж виношувала мрію - здобути голос. Не свій, мого вже не буде ніколи АЛЕ хоч жалюгідну версію відтворення звуків хотіла отримати. Було прикро чути навколо мене життя, різноманітні звуки, музику, фільми, чужий сміх… Розумію німих, в певній мірі я ними захоплююсь - вони вміють чути. Слухати можна і радіо, а от чути потрібно вміти.

ІНШІ ЛЮДИ у чомусь примітивні та обмежені АЛЕ у нас, на підсвідомому рівні, розвинена інтуїтивна здатність прогнозування. Ми розуміємо як виглядає слизька трава, хисткий камінь, трухлява дошка… Талант розпізнавання і передбачення приходить не відразу, це навичка, набута шляхом спроб і помилок. Процес набуття болючий, тривалий… ходіння по муках.

Знаєш, як дітки вчаться ходити? Повзають, падають, хапаються за  все навколо. Так і у нас. Збоку - це виглядає доволі дивно. Велика людина, а поводить себе так безглуздо. Чомусь більшість вважає нас пяними або ж дурнуватими. В Україні - так!

Чомусь на подібного роду поведінку цивілізовані люди реагують інакше (can i help you? what can i do for you? Що я можу для Вас зробити? Чим я можу Вам допомогти?...) 

На колишній своїй роботі був тривалий і нелегкий процес доїзду. Біг з перешкодами - ховався: В 5 ранку підйом, 40 км дорога громадським транспортом або попутками (це окрема історія), потім пересадки по місту (занесло до чорта на роги), сходи в переходах, сходи на прохідній, сходи в корпусі (4-ий поверх, на секундочку).Скільки разів я падала на тих сходах - не злічити, вони були мені як рідні. Власне там мені вперше запропонували допомогу. Я впала на сходах - мені допомогли звестись на ноги, позбирали і віддали мої речі та запропонували провести. Я розгубилась і  відмовилась, йшла на роботу і плакала… Від щастя. Буде таки майбутнє в країні, де є такі люди. ІНАКШІ ЛЮДИ.