АВТОСТОП (Монолог, Покатушки "Після", Період "Після",)

Їздити попутками я почала дааавно. Пам'ятаю ще в глибокому дитинстві, після відвідин великого базару, додому з мамою, сестрою і покупками в коробках/обгортках ми добирались коли як/чим. Громадські автобуси переповнені, тому ТАКИЙ багаж, як мама з двома маленькими дітьми, завалені обновками їм просто невигідний. Не звинувачую і не засуджую тих перевізників. Таке життя - кожен думає про себе та власний добробут. Зупинялись і підвозили небайдужі і добрі люди. Зрештою, якщо Вам по дорозі, які проблеми? Тим більше не просто так за "дякую". Брати чи ні, питання інше АЛЕ ж не облізеш якщо підвезеш. Вже зараз попутки це своєрідний бізнес. Раніше на "ПОКАТУШКАХ" навчилося їздити, от тобі і робота - крутити кермо і тиснути педалі. В голові вітер шумить, нічого робити не вміє/хоче АЛЕ воно купило АЙФОНа і електронну сигарету. Це ж рівень який, воно круте як яйце. На роботу "Під око" мене взяли в період карантину, громадський транспорт тоді "дивно" їздив, плюс я у зоні ризику за станом здоров'я. Тобто їздити попутками було безпечніше. Графік роботи "Під оком" був драконівський, у 8 годин треба було бути вже на робочому місці. Погода, день (субота теж), самопочуття - моя печаль. І що цікаво, всюди де я працювала були введені штрафні санкції і бонуси. АЛЕ останніх не бачив ніхто. Мабуть те, що тебе не гнали у шию вже щастя неземне. Як день почнеш, так і поведеться - тому такий варіант доїзду я полюбила.

Піднімаємо настрій один одному, ділимось враженнями і цікавинками. Колись по дорозі на роботу "Під око" подарували на пам'ять ручку. 

Нею ще писав весь кабінет, з канцтоварами там, мабуть, і зараз печалька. Кожен день - добрий день. Виходжу на вулицю, стаю перед зупинкою і зупиняю легкові авто. Громадський транспорт принципово уникала. Фірма "Під оком" знаходилась на такій відстані від зупинки, що краще попуткою. Все що з фарами згори і високе я ігнорувала. Маршрутний транспорт підходив лише в суху і теплу погоду, а великі вантажівки і фури відпадали взагалі. Період "ПОКАТУШКИ" мені частково подобався, власне дорогою. Багато в ній залежало від кермувальника, він же роботодавець. Ти водій - їдеш: на голові хмара справ, невирішені проблеми - голова пухне. Так зроби добре діло, допоможи комусь - це ж віддячиться сторицею, корона ж з голови не впаде, тобі ж не на руках же нести. Одна учасниця "ПОКАТУШОК" часто підвозила голосуючих. Просто так, нам же по дорозі. Не розумію "попуток", які підвозять за гроші, це що таксі? Воно ж і метр зайвий не підїе, крути баранку далі по курсу і не ставай, раз таке жлобне. Буде тобі подяка бумерангом… Таке життя. Не агітую і не закликаю до такого варіанту долання відстані АЛЕ про його переваги мовчати не буду. Багато моїх знайомих, власне, з того періоду. Одного разу мене підвозив чоловік, якого раніше ми (машина на "ПОКАТУШКАХ") підвозили теж. Впізнав він - для мене це не властиво. Колись підвозили його в іншу країну, він ще забув телефон. Зідзвонились, по дорозі назад віддали - може тому і запам'ятав. Земля - квадратна, на куті - зустрілись. Іншого разу мене підвозив іноземець, якому треба була місцева компанія. Дорогою ми обговорювали переваги і недоліки наших країн. Я виступала у ролі GPS/екскурсовода/довідника, вказувала на ямковитості на шляху і можливі гарячи точку з камерою чи радаром. Довіз до самої роботи, десь 35-40 км. Не взяв з мене ні копійки ще й подякував за домашні кекси/мафіни, які я йому втулила як подяку. Попередній водій теж віз безкоштовно. Взагалі я пропоную плату завжди, не так водію - як машині. Її послуги не задарма. Беруть рідко, за що дякую це "робит" мій ден. Не економія, а факт наявності небайдужих і добрих людей. Інакших людей :) Мінялись роботи, мінялись адреси АЛЕ люди всюди ті самі. Скільки спільних знайомих знаходимо - батьки, рідні, друзі, знайомі. Якщо розібратись, то всі свої. Скільки спогадів, життєвих історій - не злічити. Все нове - це забуте старе… тому чекай бумеранг!

РОБОТА "Під оком" (Монолог, Період "Після")

Зазначу зразу: зараз холодно, слизько, темніє рано і я не працюю. Не працюю офіційно взагалі. Зеляк "допоміг", добре хоч жива залишилась після аварії. Забезпечують ІНАКШІ ЛЮДИ і держава. Дааавно я б загнулась із забезпеченням останньої. Тому ці люди творять моє майбутнє (і взагалі майбутнє як таке). 

  От що цікаво, працює Зеляк в бухгалтерії однієї фірми. Знаю, бо сиділи в одному кабінеті… Тобто рахувати вміє АЛЕ мабуть купує скумбрію по 8 грн., бо мовчить як та риба-скумбрія.

Ну не відбитий чувак по плану совісті наглухо? 

 Щоб утримувати себе і підтримувати закони Всесвіту, іноді влаштовуюсь на роботу. Періодично ходжу на співбесіди і шукаю собі місце під сонцем. І беруть же таких як я… Дивно! Група ж то не робоча… Будь-яка робота, звісно якщо за неї платять, вже хороша. Ще краще, коли платять добре/по людськи АЛЕ в житті буває по різному. На одній фірмі, назвемо її “Під оком”,

було некомфортно АЛЕ дуууже корисно

. Мінусів було багато: графік роботи - драконівський, робочий тиждень - шестиденний, умови перебування - не з кращих (хіба сніг чи дощ на голову не падав і вітром не здувало), АЛЕ головним елементом дискомфорту було постійне перебування під напівпритомним оком Саурона. Всевидяще Око Саурона — це символ могутності одноіменного темного владики в творіннях письменника Толкіена. Що там в голові у місцевого Саурона - х/з, але моральні межі там були дуууже розмиті. Судячи з того ЩО виговорював Саурон, він сам їх (ті межі) і встановлював. Та мені то ОК (вже виросла і виробила імунітет до неадекватів) АЛЕ хто ж такий "комфорт" буде терпіти у недозрілому чи пере зрілому віці? "Під оком" треба сталеві нерви і залізну витримку до тамтешніх фірмових примочок…. Люди там і плакали, і  істерили, і пилососили Саурона вздовж та впоперек. Плинність працівників “Під оком” росла, як на дріжджах, працівники змінювались, як картинки в калейдоскопі. Мене вистачило раптом на три місяці і то лише дякуючи ангелу-охоронцю, тиждень там ішов за рік. Мало того, що тебе роздивлялися Сауронові пильні очі, так ще і слухали його ж вуха. Прослушка, без дозволу потенційних жертв, здається заборонена.

  Треба проконсультуватись зі знайомими в органах. Може допоможуть мені, може допоможу я, “наводкою” на фірмУ. 

 Робота “Під оком” була і корисна, тому згадую я її частенько. З деким бачимось, з деким часто… 

Там був тааакий винегрет людей, що спочатку паморочилась і плуталась. Кажуть, що буває погана пам'ять на обличчя… Нагло брешуть - у мене її немає взагалі. Тобто з чааасом я їх запам'ятовую АЛЕ вибірково. Когось по кофті, когось по зросту… Мені легше дається номер телефону ніж обличчя власника. Звісно за місяць мого перебування “Під оком” я всіх і про всіх кадрів знала. Люди там переважно емоційно стійкі і витривалі, що і не дивно під невсипущим оком Саурона, решта як і я йшли - шукати комфортніших варіантів. Працювала я там у кожному відділі, шукала де б себе притулити. Почала з кубла змій (це образно, їх там не було і близько), втекла відразу. Я ж соціопат, а там шість постійних працівників у приміщенні і всі жінки зооовсім різного віку. Шість постійних і 1-2 тимчасові. Хто на роботу "Під око" (на таких ми робили ставки, на їх майбутнє у цій організації), хто з сусідніх чи дотичних підрозділів. Втекла в такий холодильник, що медвитверезник - це мабуть санаторій проти нього. Пам'ятаю кожен робочий день, вже вдома, лежачи у ліжку під двома теплими ковдрами, після гарячого душу, починала розмерзатись. А була так між іншим осінь, на секундочку, нічогенький такий “бархатний сезон”. Поки мене ще не спіткала доля динозаврів перевели назад у тераріум. Коли я озвучила знайомому свій оклад, він здивувався: що ж ти “Під оком” тим робиш? Та, по ходу, нічого. Я ще й ходити маю через день-два за таку зарплату. Виконувала я дійсно “дурного роботу” - вносила в програму дані з папірця або проставляла ціни актуальні на той же день (вчора їх вносила попередня жертва Саурона, завтра - наступна). Або робила те без чого “Під оком” не чухалось від дня заснування (до 20-ти років). Нащо взяли, якщо не треба. Це що зоопарк? Треба валити додому бо covid не спить, а тут "тепло" - працювати “Під оком” я не хочу. Незручно когось “підсиджувати”, почувалась “запаскою” у багажнику”, всі ж на своєму місці. Виникало питання: НАЩО МЕНЕ ВЗЯЛИ? Це жарт такий, перевірка на шоу талантів, кастинг… Мабуть я РАПТОМ мала відкрити у собі потойбічні здібності Чака Норріса і замінити всіх працівників. Мабуть так - я ж економіст по спеціальності - от і економила б бюджет “Під оком” (щоб воно вилізло і подивилось на ціни). Навіщо брати на роботу якщо її фактично немає для того працівника. Яка співбесіда - така й робота. Саурон теж мабуть купує скумбрію за 8 грн., йому б вистачало тих копійок, що він мені платив. Потім не дивно, що наступна робота здалась мені раєм. Пару тижнів я озиралась по всіх кутках і шукала сюрпризів. Не знайшовши запитала у директора в лоб: - Жучки і камери де??? - Нема. А навіщо? На тій роботі у мене зразу стався культурний шок - директор купив мені нову клавіатуру, бо стара працювала некоректно. Він думав інакше… Не міг зрозуміти навіщо я принесла з дому лінійку і купила за власний рахунок крем для рук. Я ж звикла, що “Під око” працівники тягли з дому чи купували самі майже ВСЕ! Мило, калькулятори, ножиці… Стругалка для олівця була одна на всіх (6 чоловік, на секундочку). Чай/кава/цукор… звісно теж свої. Ясно - це не “Під оком”, скумбрію за 8 грн. тут не купують.

ІНАКШІ ЛЮДИ (Монолог, Центр людей з інвалідністю!)

Все починається з мрії! Моя - бути потрібною, робити те, що приносить користь і задоволення собі та людям. Ми не на базарі і факт оплати може бути чисто символічним. Головне допомога і вдячність, залишилось лише придумати напрямок. Тут цікавіше, через аварію фізична діяльність мені не світить і не блимає, залишається розумова, інтелектуальна. Що ж з інтелектом - ми трохи розминулись, залишається бути генератором ідей. Не зле, мені більше імпонує робота головою, а не м'язами. 45 кг. і 1,50 см. - де там ті м'язи,

не до поля моя доля. Ще б з користю щось придумати. Думала почати з того, що близьке і болюче - ІНШІ ЛЮДИ. Близьке, бо я теж інша, тому саме цю тему ровивати простіше - з власного досвіду. АЛЕ описувати і висвітлювати життя кожного я не зможу - це надто боляче. ІНШІ ЛЮДИ - це загальне поняття, всі разом ми складаємо феномен як такий. Окремо у кожного - біда, ознайомлюватись з якою - робота психолога. Лікарі душ - професія майбутнього, навіть вже теперішнього. Було б не зле, якби їх було більше, краще в кожній родині. Взагалі медики в сім'ї - це супер. Тут тобі і діагностика, і лікування, і профілактика… - знаю з власного досвіду. До аварії лікарні не відвідувала, хіба такого плану як стоматологи. Тобто лікувалась дома, уколи роблю сама, тиск навчилась вимірювати ще у школі, температуру мацаю рукою. А якщо болить душа? Апатія, депресія? Хто зарадить якщо не вигрібаєш самотужки? Спеціалістів у даній галузі в родині не було. Отже обростаю новими знайомими, не завадять такого плану лікарі. Всі ми різні, у кожного свої таргани в голові. Хтось говорить сам до себе (чому не поговорити з розумною людиною); хтось співає (в ванній/душовій кімнаті - майже всі); танцює… А якщо по спадковій лінії розібратись, то взагалі повний букет чудес. "Спадковість у мене хароша - психів в роду не було" ("Записки українського самошедшого" Л. Костенко). Кожне цивілізоване робоче середовище має в штаті психолога, в більше розвинутих країнах до нього регулярно скеровують з роботи. У всіх органах влади, силових структурах і організаціях, що мають справу з людьми є свій психолікар. На загальному ж рівні - констатують ріст психотравм, скорочують та закривають психдиспансери. Де логіка? Навпаки треба пополізувати цю професію і наголошувати про неї на кожному кроці. Найпростіший спосіб уникнути застою та депресій - це розчинитись у натовпі. Він не задає питань, не цікавиться твоїм настроєм чи самопочуттям, живе своїм відстороненим життям. Не заважай, хай живе, у нього своя Камасутра. Якось поїхала в черговий санаторій душі (відпочинок). Спеціалізація - не важлива, треба для перебування - найдем щось в пухкій амбулаторній книзі. Була б людина, а справу до неї пришити просто. Заселили майже як завжди - одну в двомісну палату. Розпаковую валізу і перетворюю її на кімнату. Жити можна. З усіх процедур мене цікавить ЛФК (лікувальна фізкультура), масаж і психолог. Тіло в тонусі і мізки в порядку, решту часу витрачаю на книжки, блог і екскурсії по місту. Читати я обожнюю, тому сумно мені не буває. Пишу я в основному зранку, тоді ще тихо і голова не набита рутиною і проблемами. Після сніданку в корпусі мене не буває (погода ролі не грає, просто корегує маршрут) я ж вивчаю навколишні культурні точки. По дорозі купую щось на пам'ять про “турне” і все необхідне для комфортного перебування. В кожній поїздці я обростаю зв'язками. З тої теж “нажила” подругу. Світланка привіт ;)

Ще до аварії розпочала такого плану тактику і успішно продовжую. Щастить на інакших людей. Чи їм на мене не щастить, питання спірне. Колись давно, після роботи йдемо зі співробітницею на маршрутку. Разом жили - разом їздили. Перед нами падає жіночка/бабця, я б обійшла, а (ВЖЕ ТЕПЕР) подруга кинулась на допомогу. Що ж допомагаю і я. В процесі вловлюємо від жертви снігопаду (зимою то було - слизько) амбре святкового періоду АЛЕ воно нічого не міняє. Зрештою падають і здорові і тверезі, а болить всім однаково. Не будь байдужим - допоможи, ти ж розумієш, що завтра чи за мить це будеш ти, твоя мама, сестра. Таке життя. Вже давно я там не працюю, співробітниця теж, мало того - виїхала на край географії. АЛЕ її поведінка не змінилась, бачила якось як вона піднімає з дороги велосипед, щоб не заважав людям ходити та і взагалі несе відповідальність за свої помилки. Сама зачепила - сама підняла. (Христя, привіт)

(Ще одна спільна знайома з Зеляком. Працювали разом). У той же період поїхала в чергове турне по …турне. Моїм екскурсоводом була чудова інакша людина (Надійка, вітаю). Вже зараз - толковий цілитель душ дееесь не в Україні. Люблю за нею спостерігати. Це своєрідне навчання. Спілкуємось далі, не вміють відмовляти інакші люди. Як їх помітити? Вони не світяться, не блимають мов стробоскоп АЛЕ живуть самі і не заважають жити іншим (не пхають свою НЕПРОШЕНУ думку), вірять у твої сили і допомагають без ГІПЕРопіки (це зло)... Вони всюди, роззуй очі! Постійно їх зустрічаю. (Леся, вітаю). Такі люди вірять у тебе і допомагають забути про поразки і невдачі, які не про тебе, ЯКІ МІФ!

РІЗДВО 22 (Період "Після",Монолог, Аська)

Скоро Різдво

- постригла Аську, люди прийдуть в хату, а вона як єті. Як клубок не чесаної, збитої шерсті, який залишає линяющий хвіст комети. Тепер вона красІва, як замшевий лев

- мерзне - злиться - ховається. Най буде. На мене вона злісно не реагує, а від всіх їй чужих ховається. Має хтось приїхати з Чернігова, не знаю ще хто АЛЕ то родина (чужі на Різдво не шастають), отже все норм. - свої. Допомагала готувати вечерю - це діло я люблю, тому день минув швидко. Темніє рано - зимовий період як-не-як - чекаємо гостей. Ще не все готове АЛЕ так як я ввечері їм рідко і символічно, то вже б заморила свого червячка. Самій їсти не пасує тож починаю пиляти присутніх на тему: КОЛИ. Подзвонили - СКОРО. (москалі) - Супер, А КОНКРЕТНІШЕ КОЛИ? - ДУЖЕ СКОРО. Йду додому переодягатися, не в халаті ж зустрічати дорогу родину. Хоча, коли ми в попередній раз бачились я ще у памперсах була. Жарт, звісно, але рочків 10 гепнуло і я ще не знаю ХТО буде. І треба банально чимось себе зайняти, бо якщо почну святу вечерю зараз, то гостей не дочекаюсь. По дорозі до себе додому констатую наявність дощу і цей печальний факт під корінь рубає святковий настрій. Щоб з горя не розплакатись - придумую свій образ. Дрес коду немає (всі свої), значить джинси і … щось зверху. В майці холодно, отже зверху кофта. Бажано якась нарядна, тож свято. Подумки повертаюсь до ідеї з халатом і нарядність змінюється на зручність. По дорозі до себе додому намокла і "зігрілась", тому збиралась в темпі. Вже перед входом в батьківські двері уявила своє відображення збоку - стало святковіше. Основним компонентом зимового настрою стали тапки-черевички з скандинавським візерунком, червоного кольору: олені, сніжинки, сніговик - здається. Той факт, що вони теплі став вирішальним. Джинси… ну шо з них ще взяти. Джинси як джинси. Zara порвала, Zara хай і зашиває - я тут при чому? То шо з під кофти стирчить червона майка, так то ТАКА мода, то кофта спереду ніби закоротка, зато ззаду ніби задовга. Нічо-нічо, я одіну червоний браслетик, та і тапки того ж кольору - всьо чотко - гармонія! Приїхали ;) Щастя неземне - будемо їсти. Ну то бонус такий, а побачитись і поговорити було дуууже цікаво. Вже за столом порішала їхати до наступних родичів і на гірськолижний курорт недалеко. І я, і гори в нагрузку - то такий різдвяний бонус. Бо їхати вони планували і раніше, просто без мене. Зранку оглядова екскурсія по домам і в дорогу. Доїхали по вказівках навігатора, я спала. Пропускаю домашнє застілля, ряжений вертеп з колядою, ночівлю… і продовжую з культурної програми власне на горі. Гірська траса горбата в цей дощовий період, тому вибір атракцій почався з витягу на верхівку гори. Пробувала стати на борд - ледь не відбила голову (про шолом згадала вже коли мелькали мушки в очах); з лижами мені було не цікаво ще і до аварії, та і покриття не те; на сноутюбінг сдуру пішла - склала компанію.

Вже зранку - роздивляючи в дзеркалі свою п'яту точку - зрозуміла що даремно. Сідалище провалилось в дорослий тюб і тормозило по всій горі. Вся філейна частина посиніла, а мені ще на ній їхати додому. Варіант, бігти за машиною відпадав. Це ж до кінця новорічних свят буде "весело" згадуватись сидячи за столом і віддавати усіма відтінками національного прапору. Буде мені на пам'ять від триклятих москалів. Поки ще не стемніло - пішли на підйомник. Так як нас троє комусь доведеться теліпатись двічі. Я - "пас" такого щастя - сидіти мені не фонтан у мене тепер власна гаряча точка. Тим паче, ЩО Я ТАМ НЕ БАЧИЛА? І зимою, і літом - гори однаково гарні вперше, потім звикаєш. Тим більше я не снайпер,тому в окулярах, а почало сніжити і витирати їх - холодно в руки. Ще і якщо навернуться по маршруту витягу - не знайде ніяка собака.

Ночувати до дорогої родини "понеслась душа по кочкам" в прямому розумінні. Наче на кульку по трасі, буксиром на тросі за машиною. Вечір… не до їжі, п'ята точка - гаряча, але не файно зовсім проморозитись, символічно підтримати гостину - треба. Сижу - обіймаю бокал - спати буду мертво. Добрим ранок не буває! Вже той факт шо ранок - це фігня повна, а ще й добрий… ЯК ТАКЕ МОЖЛИВО? Мені ще сидіти й сидіти - попереду дорога додому.

ЛЮДИ: (Монолог, Період "Після")

Риба гниє з голови. Якщо директор - ГІМНО, то і фірма - так собі.

Йдеться про керівника, як такого, і без різниці чим він керує. Всі люди по своїй натурі - добрі, чому ж суспільство таке гниле? Ну не розумію я, ЯК МОЖНА ОБИРАТИ очільника, котрий і онуків не має? ОК, хай дітей… АЛЕ НЕ МАЄ! ЖОДНОГО!!! Звідки береться мінімальний прожитковий набір, який не включає товарів для немовлят/дітей? А це - чимало. Керівні посади повинні обіймати багатодітні чи люди дуууже дотичні до виховання і забезпечення дітей. Те що у нього/неї є пес/хом”ячок/рибки - це прекрасно АЛЕ і я і ти - ЛЮДИ! За кожною мамою/татом ховається чуйний психолог і спонсор життя, за кожним братом/сестрою - ангел-охоронець, наставник і вчитель. Це лише найближча родина, а взагалі людей не злічити: бабусі/дідусі, тітки/дядьки…, а друзі, знайомі і просто небайдужі люди. Чудово, якщо вони є АЛЕ ж бувають неповні сім'ї, діти-сироти… Інакше - ІНАКШІ ЛЮДИ. Просто добрі і небайдужі люди, для яких людяність і співчуття не пустий звук. Які бачать життя як таке на сусідній подушці, кімнаті, квартирі, будинку… Просто бачать не десь тааам по телевізору, а тут біля себе. Зразу хочу згадати класику: Хороші люди принесуть вам щастя. Погані люди нагородять вас досвідом. Найгірші - дадуть вам урок, а найкращі - подарують спогади. Тому згадую кожну роботу з вдячністю, там я отримала щось, дороге - як пам'ять. Куди мене лиш не заносило працювати - бувало різне. Іноді - це було щось на кшталт “Стрижу, брию, ставлю п'явок” АЛЕ фірма - стіл, стілець і директор - все чьотко - фірма віники не в'яже, а якщо в'яже - то фірмові. Головне повісити на працівника медалєй, щоб голову не міг підняти, бо шию не розігнути. Або ж - наліпити стільки посад, щоб забувався перераховуючи. Ну і звісно командний тон. То ж нічого, що часом - це істеричний фальцет, це ж ДІРЕХТОР! Всіх людей можна поділити на дві категорії: люди-вектори, і люди-лідери. Перші - чудові виконавці, менеджери середньої ланки, солдати. Група осіб без яких не обійдеться жодне суспільство, так званий електорат, який в більшості і котрий має право вибору. Але як і на полі бою, фірмі, проекті, державі - є лідер. Той хто задає напрямок руху, вибір діяльності, керує процесом. Перших можна набрати в зграю - це і буде ідеальний робочий колектив. Другі ж існують поодинці, їм можна поспівчувати. Ноша людини-лідера нереально важка. Голова йде обертом при виборі сніданку/обіду/вечері для себе, а тут - така відповідальність за кожного. Не всі зможуть бути ними, і дааалеко не всі мають моральне право. Ти ж не підеш до кравця лікувати зуби. І точно не полізеш під ніж мясника, замість скальпеля нейрохірурга. Всюди треба фахівців своєї справи. Навчитись можна АЛЕ це потребує часу і не обов'язково - це і є твоє покликання. Навчання - це окрема історія:

Процес навчання як апетит - приходить під час їжі, - це як рибалка - важливий сам факт, а не улов. Порівнювати можна безкінечно, це все набутий досвід. Він жити не заважає і їсти не просить. З мовами те саме: чим більше їх знаєш - тим легше даються. І тим повноціннішим почуваєшся. Варто почати, в процесі прийде решта, так влаштований Всесвіт. В процесі прийде й розуміння - чи це моє і чи воно мені треба. Взяти для прикладу мову. Для того щоб вдосконалити теорію, потрібна практика. Може я виїду, може хтось приїде...

Ідеально вчитись з досконалим/рідним носієм мови (нейтів - native). АЛЕ є ризик вивчити і його помилки теж. Акцент, діалект, слова-паразити. Іноді краще уникнути такого навчання. «Скільки мов ти знаєш – стільки разів ти людина». Йоганн Вольфганг. Відчуваю буду колись поліглотом. Не нагло ВЖЕ - в планах. Ще там же ідея з розробкою власного сайту. Цікаво їх пишуть чи розробляють… Якоїсь зими, мені набридне писати - спрямую свої ресурси в інший бік.

ІНШІ ЛЮДИ ( Монолог, Центр людей з інвалідністю!)

Ми - не люди другого сорту, ми - не кращі, не гірші … МИ - ІНШІ!

У чомусь недолугі і обмежені АЛЕ обдаровані сповна за кожен свій недолік. Так влаштований Всесвіт, всі прогалини заповнені до краю, при втраті чогось, взамін приходить щось інше. Ми всі - індивідуальні, спільна риса одна - обмежені можливості. Не зрозумію і не прийму слова - інвалід. Такого немає. Навіть у перекладі з англійської мови - це недійсний. Тобто - це помилка, якої не існує. В поляків справи вже  кращі, там ми існуємо АЛЕ - «неповносправні». Звучить ніби дефективні. Завжди вживайте термін «люди з інвалідністю» чи «особи з інвалідністю». Інакше трактування нас ображає, ставить тавро неповноцінності, знецінює всі прикладені нами зусилля. Ми варті кращого ніж цей ярлик.

Навіть не уявляєте на скільки приємно стає, коли говорять не ІНВАЛІД, а людина з інваліднністю. Це ВСЕ міняє, наче не ти з нею, а вона з тобою живе. У кожного з нас своя історія, вона унікальна і неймовірна. Десь мала місце необережність, недбалість і дурість АЛЕ жити з цим доводиться всім нам -  ІНШИМ ЛЮДЯМ.

Моя аварія відбулася 29 грудня 2009 року. Не звинувачую вже нікого. Приймаю як факт свою "особливість" і людську байдужість. Їхали тоді з корпоративного Нового Року, так, я там вже не працювала (працював Зеляк), так, обоє пили, так, таксі вже їхало (я викликала), так… зіпсували життя і собі і людям в яких в'їхали. Я в комі, Зеляк зламав ногу, жінці з машини напроти теж довелось у цю ніч не солодко. А вона просто їхала з роботи додому. Не такого свята ми всі очікували.

Кома. Мабуть у кожного вона своя, для мене - це був сон, довжиною у 56 днів. Сон уривками складався з почутого навколо мене. Дякую за плеєр з класичною музикою, за аудіокниги і просто розмови. Не вірь, що людина у комі пасивна! Вона активна... просто спить і відновлюється.

Я вийшла з коми в тишу.

Моя мама за короткий термін вивчила мову жестів і майстерно читала по губам - я ж не могла говорити. 243 дні моєї тиші, дев'ять місяців виношують плід дитини, я ж виношувала мрію - здобути голос. Не свій, мого вже не буде ніколи АЛЕ хоч жалюгідну версію відтворення звуків хотіла отримати. Було прикро чути навколо мене життя, різноманітні звуки, музику, фільми, чужий сміх… Розумію німих, в певній мірі я ними захоплююсь - вони вміють чути. Слухати можна і радіо, а от чути потрібно вміти.

ІНШІ ЛЮДИ у чомусь примітивні та обмежені АЛЕ у нас, на підсвідомому рівні, розвинена інтуїтивна здатність прогнозування. Ми розуміємо як виглядає слизька трава, хисткий камінь, трухлява дошка… Талант розпізнавання і передбачення приходить не відразу, це навичка, набута шляхом спроб і помилок. Процес набуття болючий, тривалий… ходіння по муках.

Знаєш, як дітки вчаться ходити? Повзають, падають, хапаються за  все навколо. Так і у нас. Збоку - це виглядає доволі дивно. Велика людина, а поводить себе так безглуздо. Чомусь більшість вважає нас пяними або ж дурнуватими. В Україні - так!

Чомусь на подібного роду поведінку цивілізовані люди реагують інакше (can i help you? what can i do for you? Що я можу для Вас зробити? Чим я можу Вам допомогти?...) 

На колишній своїй роботі був тривалий і нелегкий процес доїзду. Біг з перешкодами - ховався: В 5 ранку підйом, 40 км дорога громадським транспортом або попутками (це окрема історія), потім пересадки по місту (занесло до чорта на роги), сходи в переходах, сходи на прохідній, сходи в корпусі (4-ий поверх, на секундочку).Скільки разів я падала на тих сходах - не злічити, вони були мені як рідні. Власне там мені вперше запропонували допомогу. Я впала на сходах - мені допомогли звестись на ноги, позбирали і віддали мої речі та запропонували провести. Я розгубилась і  відмовилась, йшла на роботу і плакала… Від щастя. Буде таки майбутнє в країні, де є такі люди. ІНАКШІ ЛЮДИ.