ПОКИ ЖИВЕШ (Період "Після" про період "ДО")

На запитання виховательки в садочку: - ДЛЯ ЧОГО МИ ЖИВЕМО, я відповіла: - ЩОБ ВМЕРТИ. Треба було бачити цю сцену. Запитуючи вихователька мабуть хотіла почути щось на кшталт: Щоб бавитись з дітками, щоб ходити в садочок, де іграшки та каруселі… А тут ТАКЕ, та ще й з життєрадісною посмішкою. Пам'ятаю, дістала я свій коронний пєндаль і поштопала в куток. Куток у мене був свій, подалі від людських очей в тааакому загашнику, що крім мене і павуків там рідко бували відвідувачі. З тих пір не люблю комах - взагалі ніяких. Навіть гарних метеликів, бо вони сідали на мої квіти і вміли літати. Логічно ж, куток мій, а отже і квіти теж, а літати… вони вільні, а я в кутку. Зрештою, за що? За те, що сказала правду? Вночі буде темно, дощ піде буде мокро, піде сніг - холодно, я лише взяла більший інтервал у часі. Безсмертних нема, всі там будем - це нормально. Не страшно йти, коли справи тут вирішені і від нас не залежить нічого. Зранку знов засвітить сонце, знову будуть злети і падіння, знову життя закрутить барабан. Ми лише тимчасові гості. Нікому не потрібні. З'явилися голі - голими і підем. Кишені у труні не передбачені. Як варіант - єгипетські фараони, чи допомогли їм скарби поховані з ними у гробницях. Здається ні. То - Живи - поки тут, іншими словами “carpe diem" і "memento mori".

Ми можемо розраховувати лише на себе. Звісно, батьки, рідні, друзі, знайомі… Згадувати будуть АЛЕ єдина людина, насправді зацікавлена ти сам. Відчути реальний стан буття можеш тільки ти. Падаєш - боляче, здерті коліна, забиті рукі… перехожі співчувають, або й зловтішаються… Лише тобі дістається лаврова гілка - увесь спектр відчуттів і почуттів. Це ж добре якщо сухо або пухкий і чистий сніг АЛЕ буває різне: гнила калюжа, будне скло, якась тварюка плюне чи ще щось гірше… Таке життя. Пам'ятаю йшла в аптеку. Рівною дорогою обходити було довго, пішла коротшою доріжкою - під гірку. Зимою то було, слизько… Впала. Лежу - сканую свої запчастини, чи все ціле. З Боку йшла бабулька: 

- ЩО ВПАЛА??? 

- Нє. Лежу - загораю. 

Занавіс :) 

 Ну не вмію я сумувати довго, якщо немає причин. Особливо, коли усвідомлюю, що могло ж бути гірше, і буде колись… Таке життя. Згадується мій перший перелом.

Ліва рука (я лівша, на секундочку), початок літа, мені скоро 30 років, віза в Європу в паспорті і … Плани відредагував перелом. Нічого я не відмінила ні разу, просто усвідомила, що буде важче. Як сталась та халепа іноді згадую, захищаючи молоде покоління. Ще тоді жила у Львові, їхала в маршрутці. Зупинка «Стрийський ринок» (БАЗАР, який же то ринок? І тут москалі влізли). Я лише зайшла в транспорт, жила поблизу. Тут з кінця маршрутки “прокидається”, якась бабулька і зносячи все на шляху, летить по головах на вихід. Крейсер “Аврора” - на ходу. Біля мене уповільнил хід і буркнула: - Я ВИХОЖУ, ТИ ШО СЛІПА? ТА ТИ П'ЯНА! Отямилась я вже серед дороги на вулиці, у вихлопних газах тієї ж маршрутки , спираючись вже поломаною рукою на кам'яний бордюр. Потім лікарня, рентген, гіпс… АЛЕ старіше покоління я з тих пір не поважаю! 

До більшості старість приходить з мудрістю, до неї ж прийшла сама або і з маразмом. Поки живеш - не загадь пам'ять про себе. Колись повернеться і не факт, що тобі. Таке життя.