МОЇ ПРАВА (Монолог, Період "Після")

Біля однієї роботи знаходились курси по водінню. У мене ж непереборне бажання вчитись всьому новому. Їздити я ще тоді не вміла - отже однозначно - дорога мені туди. Тож нічого, що зима, снігу по вуха, мороз кристалізує подих - їздити буду ВЖЕ. Інструктор ще запевнив, якщо навчусь зараз - літом літати буду. Я і літала - як цегла. Пасажири згадували молитви і хрестились, перехожі - матюки і тікали. Спочатку, як і всюди йшла теорія. Мені норм., пам'ять хороша, голова не забита пеленками/кашками/класичним “шоПОЖЕРТИ” - матеріал увійшов до голови, як в суху землю. Екзамен по теорії здала найкраще, лишилась практика по місцю реєстрації. Жила то я по факту геееть не там, тож поїхала на рідні села. Описувати весь процес отримання водійських прав не буду. Напишу лише, що їх мені привезли додому (банально купила), як і все в нашій країні). Я навіть МРЕО, сама б не знайшла і по карті. Практику я проходила жорстко і щодня: на роботу і з роботи - вуличкою немов серпантин.

Стандартна ситуація, коли на останньому світлофорі перед роботою я, стоячи в черзі на І передачі скидала газ і вибігала з машини, щоб взяти в багажнику взуття на шпильці, їздила то я в кедах. Потім сідала в машину на місце пасажира (з правого боку біля водія), який вже переліз по салону за кермо. До цього ритуалу я вже звикла, а от реакція состерігачів моєї поведінки РОБИЛА мій день. Одного літнього суботнього ранку їхала я на базар (збоку як інструктор з водіння сидів Зеляк), стиль одягу дуууже кэжуал (casual): обрізані джинси, якась футболка і кеди

На Т-подібному перехресті та ще й на пішохідному переході стояв запаркований тазік - Паджеро Вагон

і цим все сказано. Звісно я не змогла його об'їхати, уперлась в підніжку авто колесом. Була б то техніка як техніка - все було б добре, а так - мені нічого (що гумовій шині - кусок відвалиться?), а підніжка імпортного Вагона всмятку. Зеляк хотів втекти з місця ДТП (це його мулька - напартачити і втекти), я ж вийшла з машини на діалог. Відкриваються двері з боку водія, з машини виходить мій опонент - особа ну яяявно української національності (східні країни по генеалогії замішані десь близько). Уяви тепер мене - 43 кг/1,50 см. зросту - занавіс. Про який конструктивний діалог говорити далі? Викликаємо ДАІ - однозначно. Поки їхали доблесні стражі порядків Зеляк ліпив літерку "У" (учбова/убивця), а мій опонент випитував чи я маю хоч паспорт, не те шо права. Про що могла йти мова, якщо по дорозі до суду я їхала по вулиці з одностороннім рухом - під "кірпіч"? На жаль, рух був не у мій бік, ну не знала я тих знаків напам'ять - у рідному містечку була ще в школі. Тепер ходжу там частенько, завжди дивлюся в обидва боки, не одна я права купила. Їздила по тій справі до суду я довго і часто. Пропускаю всі процеси, скажу зразу - відкупилась (класика жанру). Обійшлась малою кров'ю, сказала, що офіційне стягнення буде таааке вАлике (працювала неофіційно), що купить він ту підніжку до Паджеро Вагону років через сім-вісім. Тому я дала йому символічне відшкодування, на бензин до суду хватило б. Забрав він позов, а я права - обмила у той же день. Їздити краще не стала АЛЕ принаймні до аварії не забирали (тобто забрали в Зеляка раніше, (він був без них) тому і їздила, я ж в аварії “щасливий” пасажир) більше не забирали.