І якого біса мене потягло на той страйк. Це ж суцільний масовий психоз. Ну добре, вже розумію студентів - їм на парах не дуже хочеться сидіти АЛЕ дорослі люди. Колона на всю вулицю Січових
стрільців виглядала мов справжнє повстання. Довжину того психозу не вдавалось роздивитись але скидалось на те, що зібрався весь рухомий Львів. Мало того, що йшли - ми ще й в додачу вигукували різні гасла та співали повстанські пісні (типу “Лента, за лентою - набої подавай…”)
От тепер лікую терпким сиропом зірване горло. - Думала Тріксі, згадуючи вчорашній мітинг і зарікаючись виходити з дому та вмикати телевізор. Їй було навіть важко уявити, що вона - яскрава та неординарна особистість раптом злиється з натовпом. Нізащо в світі! Бути однією з шпал вокзальних рельсів дороги, котра веде в невідомість?
Для Тріксі здавалось, що краще перейти до опонентів. Їх принаймні менше, на Заході. Тоді можна буде і виділитись, і заявити про те, що “я не такая”... Від цих думок її відірвав телефон. У трубці чувся стривожений мамин голос:
Ти хоч у Київ не збираєшся?
А чого я там не бачила. Все ясно, як білий день. Я за опонента і ноги моєї там не буде. Тріксі таким чином запевняла маму, що нікуди не поїде і додала, що з університету не вигнали, бо там закрито.
Поклавши слухавку, вона довго розмірковувала чому люди аж тааак рвуться у столицю, якщо там назріває щось яяявно нездорове.
Треба йти в універ, вирішила Тріксі, бо сидіти в чотирьох стінах і слухати вигуки демонстрантів, що мов таргани розлазяться по Львові, було вище її сил.
Вона не кваплячись збиралася на вулицю, ретельно підбираючи одяг, щоб раптово не одягнути на себе щось помаранчеве, жовте чи боронь боже і те і те докупи. Теж мені “опельсинчики” зі злорадною посмішкою Тріксі підморгнула дзеркальному відображенню. Там стояла дівчина у блакитній балоновій куртці, таких же джінсових штанах і (шкода, що мама не бачить) в блакитній шапці. За інших умов вона б зроду не одягла на голову щось крім волосся чи окулярів.
Вже біля рідного факультету Тріксі зрозуміла, що в плеєрі варто змінити диск російської попси на українську, бо сприймуть за шахідку і завалять. На загратованих вікнах економічного факультету висіли прив'язані помаранчеві стрічки та бандани.
Ага, кіна не буде і пари відміняються, можна йти на пиво і спати - подумала Тріксі але вирішила почекати когось зі знайомих до компанії.А заодно поцікавитись як довго ще триватиме це неземне щастя і чи доведеться змінювати колір заліковки з синього на актуальний жовтогарячий.
Зустрівши старосту групи Тріксі була приголомшена до краю. Олічка - дівчинка-моделька (так мабуть думає лише вона але їй це зооовсім не заважає), завжди намальована, наманікюрена і одягнена за останнім писком моди (котрий знову ж таки пищить для неї, але хай… Їй ТАК добре) і пропонує їхати на Майдан - робити революцію. Та ще й з групою невідомих мені хлопців. Світ здурів остаточно… бо через годину Тріксі вже пакувала речі і збиралась в Київ.
Ну поїду на пару днів і так пар не буде, ну на Київ подивлюся, ну сама розвіюсь, ну… ЩО вона виплітала мамі по мобільному важко переварити і на дуууже голодний шлунок. І про скерування від університету, і про групу одногрупників під егідою старости і викладачів, (Суворих і розсудливих дядечок та тітоньок, котрі привезуть її дорогеньку донечку цілою і неушкодженою), і про силу-силенну друзів у яких можна пожити в Києві (тож нічого, що їх не було), і все на світі.
Вже в потязі з горем пополам батьки порадились і відпустили (хоча вона напевно б у вікно не стрибала, якби заборонили їхати) дитину до Києва.
Спочатку все було схоже на відпочинок: приколи в поїзді, проживання в нормальному домі і періодична вилазка у свого роду зоопарк - на Майдан.
Але вже через два дні Оля повернулась у Львів, а Тріксі позбирала свої не хитрі манатки і перебралась на вулицю Хрещатик. Жити.
Тріксі зрозуміла, що ніхто не стримає її зробити свій вибір. І вона обрала - зелений (схожий на черепашку) намет VENZEL. У якому бідолашна дівчина переживала морози і ночі щоб зранку йти з усіма (для неї це вже не було ганьбою, а гордістю) пікетувати стіни урядовців.
З понеділка до четверга Тріксі не бачила ні рідкої їжі, ні сухого одягу, ні елементарного дзеркала. І чомусь останнє її бентежило не на жарт. Ще б пак, адже вона звикла малюватись і вже автоматично наносила косметику ще до того як остаточно прокинутися.
Але в цілому були і свої переваги, бо кажуть що найкраще - дітям, а саме за таку її всі сприймали (42 кг + 1,50 см) з дитячою не намальованою фізіономією розчулили насуплених начальників периметру охорони з УНА УНСО. Їхнім завданням було - панічно боятись провокаторів і не впускати чужих. Нууу, з першим завданням вони успішно справлялись, бо жоден дурень-провокатор не полізе через центральний вхід. А от пропускали вони майже всіх, бо їхні зміни тааак часто змінювались, що фраза: - “Ой, а мене тут випускав такий високий дядечко з УНА УНСО” - слугувала перепусткою.
Так і Тріксі, сказавши що всі її друзі десь тааам (в нетрях наметового містечка) вмить перекинули мов кошеня через парканчик, бочки з вогнем та імпровізовані стільчики з пінопласту на яких були розкидані гральні карти.
Ага, то ви на посту в Дурня лупите, подумала Тріксі і зрозуміла, що без неї вся революція загнеться. Вона мов янгол спасіння вирішила пояснити ЯК будувати неньку-Україну.
Комунізм! Якось це все дивно, вирішила новоспечена революціонерка, коли намагалась розрахуватись за йогурт, котрий їй тицьнув у руки один з жителів наметового містечка.
Ні, ні! Які гроші? Тут все безкоштовно, треба хіба встигати, бо бажаючих - хмара.
Хлопець провів спантеличеній дівчині інструктаж, пояснив ДЕ і ЩО і КОЛИ буває, а потім написав їй на щоці чорним, хімічним маркером ЛЬВІВ і пішов по своїх справах.
Це було не перше знайомство з всеукраїнським об'єднанням “ПОРА” (Тріксі все довгенько спілкувалась з його представниками, навіть мала нагоду поїздити з ними чи в Київську Конче Заспу,
чи в Маруполь спостерігачем,
чи просто на семінари) АЛЕ чомусь саме зараз їй закортіло щоб той хлопець був чужинцем-провокатором, який десь урвав собі жовтого значка “ПОРА”.
Справжній порист так би не вчинив - Бідкалась Тріксі, коли за тиждень після того злощасного випадку відтирала зі щоки остогидлий напис (Львів) ПЕМЗОЮ! (Нею, на секундочку, пятки труть). Добре що я хоч не з Хмельницького чи Дніпропетровська, бо тягнувся його клятий автограф у мене від вуха до вуха - втішала себе вона, роздивляючись у дзеркалі червону, натерту пемзою щоку.
Ну все ясно! Якщо досі дожила, значить революція мирна. - Подумала Тріксі. От тільки питання особистої гігієни і цивілізованого проживання ставало чим далі, тим гостріше. Це вже пізніше вона призвичаїлась мити голову в раковинах громадських туалетів і холодною водою, чистити зуби мінералкою біля намету, а тоді не дуже хотілось. Мрія про душ чи гарячу ванну затьмарювали думки про все.
Раптом по наметовому містечку пролунав “наказ” - іти до Маріїнського палацу. Та йти, то йти. Там я ще не мітингувала, вирішила Тріксі і не збираючись (бо всі не хитрі пожитки чудово вміщалися в рюкзачок, який вона знімала хіба як спала) примкнула до колони.
Пройшли небагато АЛЕ ноги змокли вщент. В голові свербіла думка: - Треба рухатись, щоб не вклякнути на морозі і не застудитись. Це вже потім бойові побратими здали секрет - одягати шарами шкарпетки й целофанові кулькИ чи повітряні кУльки. Я зі своїм 35-им розміром влізала навіть у гумові вироби з аптечки. (я про перчатки, якщо що).
На місці, під Маріїнкою Тріксі зрозуміла, що рухатись і пританцьовувати на місці не вдастся. Її ж як хобіта-недоросля пропхали у перші ряди. Ото була б атракція - Всюди камери, йде пряма трансляція, а її судомить від танців у перших рядах. Нічьо-нічьо, ноги колись висохнуть, а так хоч по телевізору покажуть.
Простоявши цілий вечір Тріксі відкрила у собі безліч нових можливостей. Наприклад: прокричати на одному диханні в телекамеру віршик:
Вставай Україно, вставай вже до бою
Поки бандюки не керують тобою.
Бо прийде до влади яйце дурнувате,
Тобі Україно, нізащо не встати.
Аж мурашки табуном біжать по шкірі. Так всім сподобався той віршик чи її відморожене виконання, що довелося повторювати на камери різних каналів. Здебільшого іноземних, тому старалася поки не зірвала голос. Тріксі пригостили гарячим бульйоном у одноразовій шкляночці і щиро подякували. Вона пила мовчки, всміхалась і кивала. Ніхто з журналюг чи телевізійників не подумав, що у неї після того дебюту та ще й з морими ногами буде добрячий бронхіт. Правда буде що згадати.
Постоявши до 1-2 ночі революціонерка зрозуміла, що ніч для того щоб спати і поплелась в наметове містечко. Сама, бо решта обстоювала Маріїнський палац. Ну і нехай, подумала Тріксі, і так там уже всі президенти роз'їхались. Вона якось допетляла до свого намету.
І тут мені спати??? Дівчину пройняв жах. В наметі було темно, сиро та холодно, а від ароматів брудних тіл, взуття і шкарпеток різало очі.
Раптом біля брезентової хатки почулись голоси. Хтось з місцевих (з Києва) хотів взяти під свою опіку революціонера. -
“Нам бы дєвочку. Маааленькую”
Тріксі в наметі пополотніла:
- “Ну все. Якась зграя маньяків-педофілів… Та ще й москалів”
Набравшись духу АЛЕ без ентузіазму вилізла з намету. Мій координатор Ростик мені власне пояснював, що жінки і діти в наметах не спатимуть бо похолодало і пішов сніг з дощем. А як же ті пару ночей, коли я мирно спала у VENZEL-ці від ВО “ПОРА”? На щастя зграя москалів їй сподобалась тому Тріксі погодилась піти з ними.
Це виявилось прогресивне подружжя, котре теж вболівало за Україну і прагнуло будь-яким чином допомогти демонстрантам. Тому Тріксі прикинувши всі “за” і “проти” попрямувала за молодою парою (Танею та Андрієм) до машини, мріючи про гарячу ванну і про те, що сьогодні спатиме як біла людина.
Ранок.
Довший час Тріксі не могла второпати де вона є і як тут опинилась. Квартира була їй зооовсім не знайома. Біля ліжка сиділа велика собака (якась бійцівська порода точно) з косичкою між блискучими чорними очима, так що її хвостик лежав на такому ж глянцевому носі. На мякому кріслі навпроти телевізора сидів Андрій з пультом і кавою в руках, поряд обкладена косметикою (про призначення різних баночок та тюбиків я не знаю і досі) з веееликим горнятком кави сиділа Таня. Кажуть, що життя не буває ідеальним, воно складається з досконалих моментів. Це була саме така мить - ідеальна. Цей епізод закарбувався в моїй пам'яті: тепло, сонячно, стійкий аромат свіжо меленої заварної кави. Перша думка - я вдома. Вся та революція мені наснилась, то все результат похмілля.
Кавою пахло так стійко, бо горнятко для мене стояло на столику біля ліжка, перед моїм носом. “Ну тепер не випустять, а натравлять на мене акулу на чотирьох лапах - щоб знала ЯК ВОЮВАТИ”.
- Доброе утро - Пролунало у відповідь на моє незрозуміле борсання в ліжку. “Ну все, гайки мені. МОСКАЛІ…”! Подумала Тріксі і гречно закивала, марно згадуючи на якій же мові розмовляли вчора.
Дивно, бо російській. Отже мова - не є ознакою москалів, як таких.
Російськомовні люди - добріші з надією подумала дівчина, а вголос сказала: - “Нууу. Я пожалуй пойду”.
- Куда собралась? Лечись.
- Та нє… Я полікуюсь і піду таки.
Їй дали миску з медом в сотах обкладеним кружальцями лимону, пару пакетиків з засобами від застуди і пояснили що де і як. Люди виявились не просто миролюбивими, а ще й революційно налаштованими. Нагодувавши, полікувавши і тепло одягнувши спровадили на Майдан зі словами: - “Вечером ждем”.
Так у Тріксі відпала проблема з житлом. Таке життя… Щось, десь, колись я чи мої предки зробили добре. А може ще зроблю я. Х/з…
Не охоче вибравшись з теплого дому Тріксі повернулась в наметове містечко.
“Ой, як же ви за ніч деградували і оБОМЖіли, хлопці і дівчата”
вихопилось необачно у неї під стінами “рідного” намету. Немиті, небриті з недобрими очима зустріли Тріксі бойові побратими як ягня у вовчій шкірі. Але придивившись прийняли її до своїх лав. Довго думали де б мене притулити і відправили на медикаменти.
У тебе ж батьки в медицині, ти казала,от і іди роздавай барбітурку.
Помаранчева революція тільки почалася і ніхто ще не встиг сильно застудитися чи поранитись, тож Тріксі пощастило. В цілях профілактики наїлася вітамінів тааак, що лише 2 роки по тих подіях з'явилася нежить. Власне може тому я (TRIKSI) і лишилась жива після аварії, бо імунітет був як у скелі.
Події 2014-го року довелось пропустити через аварію.
Зато тепер…
Немає коментарів:
Дописати коментар