ВІРА (Монолог, Період "Після")

Всі у щось вірять, так вже влаштований Всесвіт.

Інакше страшно відкрити зранку очі і життя втрачає сенс. Йдеться не виключно про релігію, церкву чи бога, а про силу яка допомагає жити. Діти вірять у маму і тата, хтось в бумеранг, хтось у дружбу чи  вищі сили…  

 P. S. Зрештою, на те вони і вищі, щоб бути над тим, хто в них вірить.

 АЛЕ - це палка з двома кінцями. 

Ми теж потребуємо віри зі сторони. У кожного є невичерпний потенціал, хмара нереалізованих можливостей, крила, яким треба лише вітер що їх розкриє. Віра треба як стимул до життя. Зі свого досвіду пишу і знаю, що не одна така. Вважаю себе віруючою АЛЕ не дуже релігійною. Вважаю що можна вірити і молитись в душі АЛЕ не переступати поріг церкви. P. S. Звісно, десь-колись трапляється оказія і я відвідую подібного роду заклади АЛЕ з більшим задоволенням зупиняюсь біля безлюдної каплички при дорозі, ніж прусь у набиту “парафіянами” церкву. Насторожує мене такого плану збіговисько, дивне воно якесь.

Думки матеріалізуються, мрії збуваються, задумане здійснюється АЛЕ під лежачий камінь вода не тече. Повірь, зроби крок назустріч мрії, викинь камінь і на його місце потече вода (спочатку брудна і каламутна АЛЕ згодом вона очиститься) Так само і з вірою… Треба думати, мріяти, прагнути до чогось і чекати. Все збувається саме в ПОТРІБНИЙ момент. 

 Так влаштований Всесвіт :)

Зараз я дуже вірю в мирне небо, землю, море… Дуже вірю в людей! Власне зараз! Люди у нас надзвичайні! Переконуюсь, що всі негаразди тьмяніють, коли віра єднає. 

 Вірю, що зранку відкрию очі, світитиме сонце, я зварю каву і піду в гості. ВІРЮ ЩО НАСТАНЕ МИРНА ВЕСНА)))

ДЕЖАВЮ (Монолог, Ехо минулого, Період "Після")

Політика - брудна річ. Вона не визнає ні віку, ні гендеру, ні соціального статусу... Які там стигматизація чи дискримінація, вона - це вибір кожного? По необачності (будучи ще студенткою 1-го курсу) - влізла тааак, що донедавна намагалась уникати. Це ж скільки треба води, щоб змити з себе її наліт? - думалось тоді? Було це в часи, коли у Львові вода була в дефіциті і по не стабільному графіку. Саме на акції проти діючого мера (обіцяв дати воду - цілодобово АЛЕ обіцянка - цяцянка)) і стався мій дебют. Грім би побив і ту воду, і ту демонстрацію. Воно мені треба було? Чи я шкодую - не знаю! Це колосальний досвід, хмара нових людей, що не обов'язково добре. Були й тааакі персонажі, яких краще б не знала. Після революції все завертілось в темпі шаленого кан-кану. Мене взяли на роботу. Спочатку на громадських засадах, потім офіційно. Потім була аварія, яку вчинив Зеляк і вже я в групі ІНШИХ ЛЮДЕЙ. Але це не зупинило мій вибір.

Починалось все в дааалекому 2004-му році ТАК:

 І якого біса мене потягло на той страйк. Це ж суцільний масовий психоз. Ну добре, вже розумію студентів - їм на парах не дуже хочеться сидіти АЛЕ дорослі люди. Колона на всю вулицю Січових стрільців виглядала мов справжнє повстання. Довжину того психозу не вдавалось роздивитись але скидалось на те, що зібрався весь рухомий Львів. Мало того, що йшли - ми ще й в додачу вигукували різні гасла та співали повстанські пісні (типу “Лента, за лентою - набої подавай…”) От тепер лікую терпким сиропом зірване горло. - Думала Тріксі, згадуючи вчорашній мітинг і зарікаючись виходити з дому та вмикати телевізор. Їй було навіть важко уявити, що вона - яскрава та неординарна особистість раптом злиється з натовпом. Нізащо в світі! Бути однією з шпал вокзальних рельсів дороги, котра веде в невідомість? Для Тріксі здавалось, що краще перейти до опонентів. Їх принаймні менше, на Заході. Тоді можна буде і виділитись, і заявити про те, що “я не такая”... Від цих думок її відірвав телефон. У трубці чувся стривожений мамин голос: Ти хоч у Київ не збираєшся? А чого я там не бачила. Все ясно, як білий день. Я за опонента і ноги моєї там не буде. Тріксі таким чином запевняла маму, що нікуди не поїде і додала, що з університету не вигнали, бо там закрито. Поклавши слухавку, вона довго розмірковувала чому люди аж тааак рвуться у столицю, якщо там назріває щось яяявно нездорове. Треба йти в універ, вирішила Тріксі, бо сидіти в чотирьох стінах і слухати вигуки демонстрантів, що мов таргани розлазяться по Львові, було вище її сил. Вона не кваплячись збиралася на вулицю, ретельно підбираючи одяг, щоб раптово не одягнути на себе щось помаранчеве, жовте чи боронь боже і те і те докупи. Теж мені “опельсинчики” зі злорадною посмішкою Тріксі підморгнула дзеркальному відображенню. Там стояла дівчина у блакитній балоновій куртці, таких же джінсових штанах і (шкода, що мама не бачить) в блакитній шапці. За інших умов вона б зроду не одягла на голову щось крім волосся чи окулярів. Вже біля рідного факультету Тріксі зрозуміла, що в плеєрі варто змінити диск російської попси на українську, бо сприймуть за шахідку і завалять. На загратованих вікнах економічного факультету висіли прив'язані помаранчеві стрічки та бандани. Ага, кіна не буде і пари відміняються, можна йти на пиво і спати - подумала Тріксі але вирішила почекати когось зі знайомих до компанії.А заодно поцікавитись як довго ще триватиме це неземне щастя і чи доведеться змінювати колір заліковки з синього на актуальний жовтогарячий. Зустрівши старосту групи Тріксі була приголомшена до краю. Олічка - дівчинка-моделька (так мабуть думає лише вона але їй це зооовсім не заважає), завжди намальована, наманікюрена і одягнена за останнім писком моди (котрий знову ж таки пищить для неї, але хай… Їй ТАК добре) і пропонує їхати на Майдан - робити революцію. Та ще й з групою невідомих мені хлопців. Світ здурів остаточно… бо через годину Тріксі вже пакувала речі і збиралась в Київ. Ну поїду на пару днів і так пар не буде, ну на Київ подивлюся, ну сама розвіюсь, ну… ЩО вона виплітала мамі по мобільному важко переварити і на дуууже голодний шлунок. І про скерування від університету, і про групу одногрупників під егідою старости і викладачів, (Суворих і розсудливих дядечок та тітоньок, котрі привезуть її дорогеньку донечку цілою і неушкодженою), і про силу-силенну друзів у яких можна пожити в Києві (тож нічого, що їх не було), і все на світі. Вже в потязі з горем пополам батьки порадились і відпустили (хоча вона напевно б у вікно не стрибала, якби заборонили їхати) дитину до Києва. Спочатку все було схоже на відпочинок: приколи в поїзді, проживання в нормальному домі і періодична вилазка у свого роду зоопарк - на Майдан. Але вже через два дні Оля повернулась у Львів, а Тріксі позбирала свої не хитрі манатки і перебралась на вулицю Хрещатик. Жити. Тріксі зрозуміла, що ніхто не стримає її зробити свій вибір. І вона обрала - зелений (схожий на черепашку) намет VENZEL. У якому бідолашна дівчина переживала морози і ночі щоб зранку йти з усіма (для неї це вже не було ганьбою, а гордістю) пікетувати стіни урядовців. З понеділка до четверга Тріксі не бачила ні рідкої їжі, ні сухого одягу, ні елементарного дзеркала. І чомусь останнє її бентежило не на жарт. Ще б пак, адже вона звикла малюватись і вже автоматично наносила косметику ще до того як остаточно прокинутися. Але в цілому були і свої переваги, бо кажуть що найкраще - дітям, а саме за таку її всі сприймали (42 кг + 1,50 см) з дитячою не намальованою фізіономією розчулили насуплених начальників периметру охорони з УНА УНСО. Їхнім завданням було - панічно боятись провокаторів і не впускати чужих. Нууу, з першим завданням вони успішно справлялись, бо жоден дурень-провокатор не полізе через центральний вхід. А от пропускали вони майже всіх, бо їхні зміни тааак часто змінювались, що фраза: - “Ой, а мене тут випускав такий високий дядечко з УНА УНСО” - слугувала перепусткою. Так і Тріксі, сказавши що всі її друзі десь тааам (в нетрях наметового містечка) вмить перекинули мов кошеня через парканчик, бочки з вогнем та імпровізовані стільчики з пінопласту на яких були розкидані гральні карти. Ага, то ви на посту в Дурня лупите, подумала Тріксі і зрозуміла, що без неї вся революція загнеться. Вона мов янгол спасіння вирішила пояснити ЯК будувати неньку-Україну. Комунізм! Якось це все дивно, вирішила новоспечена революціонерка, коли намагалась розрахуватись за йогурт, котрий їй тицьнув у руки один з жителів наметового містечка. Ні, ні! Які гроші? Тут все безкоштовно, треба хіба встигати, бо бажаючих - хмара. Хлопець провів спантеличеній дівчині інструктаж, пояснив ДЕ і ЩО і КОЛИ буває, а потім написав їй на щоці чорним, хімічним маркером ЛЬВІВ і пішов по своїх справах. Це було не перше знайомство з всеукраїнським об'єднанням “ПОРА” (Тріксі все довгенько спілкувалась з його представниками, навіть мала нагоду поїздити з ними чи в Київську Конче Заспу,

чи в Маруполь спостерігачем,

чи просто на семінари) АЛЕ чомусь саме зараз їй закортіло щоб той хлопець був чужинцем-провокатором, який десь урвав собі жовтого значка “ПОРА”. Справжній порист так би не вчинив - Бідкалась Тріксі, коли за тиждень після того злощасного випадку відтирала зі щоки остогидлий напис (Львів) ПЕМЗОЮ! (Нею, на секундочку, пятки труть). Добре що я хоч не з Хмельницького чи Дніпропетровська, бо тягнувся його клятий автограф у мене від вуха до вуха - втішала себе вона, роздивляючись у дзеркалі червону, натерту пемзою щоку. Ну все ясно! Якщо досі дожила, значить революція мирна. - Подумала Тріксі. От тільки питання особистої гігієни і цивілізованого проживання ставало чим далі, тим гостріше. Це вже пізніше вона призвичаїлась мити голову в раковинах громадських туалетів і холодною водою, чистити зуби мінералкою біля намету, а тоді не дуже хотілось. Мрія про душ чи гарячу ванну затьмарювали думки про все. Раптом по наметовому містечку пролунав “наказ” - іти до Маріїнського палацу. Та йти, то йти. Там я ще не мітингувала, вирішила Тріксі і не збираючись (бо всі не хитрі пожитки чудово вміщалися в рюкзачок, який вона знімала хіба як спала) примкнула до колони. Пройшли небагато АЛЕ ноги змокли вщент. В голові свербіла думка: - Треба рухатись, щоб не вклякнути на морозі і не застудитись. Це вже потім бойові побратими здали секрет - одягати шарами шкарпетки й целофанові кулькИ чи повітряні кУльки. Я зі своїм 35-им розміром влізала навіть у гумові вироби з аптечки. (я про перчатки, якщо що). На місці, під Маріїнкою Тріксі зрозуміла, що рухатись і пританцьовувати на місці не вдастся. Її ж як хобіта-недоросля пропхали у перші ряди. Ото була б атракція - Всюди камери, йде пряма трансляція, а її судомить від танців у перших рядах. Нічьо-нічьо, ноги колись висохнуть, а так хоч по телевізору покажуть. Простоявши цілий вечір Тріксі відкрила у собі безліч нових можливостей. Наприклад: прокричати на одному диханні в телекамеру віршик: Вставай Україно, вставай вже до бою Поки бандюки не керують тобою. Бо прийде до влади яйце дурнувате, Тобі Україно, нізащо не встати. Аж мурашки табуном біжать по шкірі. Так всім сподобався той віршик чи її відморожене виконання, що довелося повторювати на камери різних каналів. Здебільшого іноземних, тому старалася поки не зірвала голос. Тріксі пригостили гарячим бульйоном у одноразовій шкляночці і щиро подякували. Вона пила мовчки, всміхалась і кивала. Ніхто з журналюг чи телевізійників не подумав, що у неї після того дебюту та ще й з морими ногами буде добрячий бронхіт. Правда буде що згадати. Постоявши до 1-2 ночі революціонерка зрозуміла, що ніч для того щоб спати і поплелась в наметове містечко. Сама, бо решта обстоювала Маріїнський палац. Ну і нехай, подумала Тріксі, і так там уже всі президенти роз'їхались. Вона якось допетляла до свого намету. І тут мені спати??? Дівчину пройняв жах. В наметі було темно, сиро та холодно, а від ароматів брудних тіл, взуття і шкарпеток різало очі. Раптом біля брезентової хатки почулись голоси. Хтось з місцевих (з Києва) хотів взяти під свою опіку революціонера. - “Нам бы дєвочку. Маааленькую” Тріксі в наметі пополотніла: - “Ну все. Якась зграя маньяків-педофілів… Та ще й москалів” Набравшись духу АЛЕ без ентузіазму вилізла з намету. Мій координатор Ростик мені власне пояснював, що жінки і діти в наметах не спатимуть бо похолодало і пішов сніг з дощем. А як же ті пару ночей, коли я мирно спала у VENZEL-ці від ВО “ПОРА”? На щастя зграя москалів їй сподобалась тому Тріксі погодилась піти з ними. Це виявилось прогресивне подружжя, котре теж вболівало за Україну і прагнуло будь-яким чином допомогти демонстрантам. Тому Тріксі прикинувши всі “за” і “проти” попрямувала за молодою парою (Танею та Андрієм) до машини, мріючи про гарячу ванну і про те, що сьогодні спатиме як біла людина. Ранок. Довший час Тріксі не могла второпати де вона є і як тут опинилась. Квартира була їй зооовсім не знайома. Біля ліжка сиділа велика собака (якась бійцівська порода точно) з косичкою між блискучими чорними очима, так що її хвостик лежав на такому ж глянцевому носі. На мякому кріслі навпроти телевізора сидів Андрій з пультом і кавою в руках, поряд обкладена косметикою (про призначення різних баночок та тюбиків я не знаю і досі) з веееликим горнятком кави сиділа Таня. Кажуть, що життя не буває ідеальним, воно складається з досконалих моментів. Це була саме така мить - ідеальна. Цей епізод закарбувався в моїй пам'яті: тепло, сонячно, стійкий аромат свіжо меленої заварної кави. Перша думка - я вдома. Вся та революція мені наснилась, то все результат похмілля. Кавою пахло так стійко, бо горнятко для мене стояло на столику біля ліжка, перед моїм носом. “Ну тепер не випустять, а натравлять на мене акулу на чотирьох лапах - щоб знала ЯК ВОЮВАТИ”. - Доброе утро - Пролунало у відповідь на моє незрозуміле борсання в ліжку. “Ну все, гайки мені. МОСКАЛІ…”! Подумала Тріксі і гречно закивала, марно згадуючи на якій же мові розмовляли вчора. Дивно, бо російській. Отже мова - не є ознакою москалів, як таких. Російськомовні люди - добріші з надією подумала дівчина, а вголос сказала: - “Нууу. Я пожалуй пойду”. - Куда собралась? Лечись. - Та нє… Я полікуюсь і піду таки.

 Їй дали миску з медом в сотах обкладеним кружальцями лимону, пару пакетиків з засобами від застуди і пояснили що де і як. Люди виявились не просто миролюбивими, а ще й революційно налаштованими. Нагодувавши, полікувавши і тепло одягнувши спровадили на Майдан зі словами: - “Вечером ждем”. 

Так у Тріксі відпала проблема з житлом. Таке життя… Щось, десь, колись я чи мої предки зробили добре. А може ще зроблю я. Х/з… Не охоче вибравшись з теплого дому Тріксі повернулась в наметове містечко. 

“Ой, як же ви за ніч деградували і оБОМЖіли, хлопці і дівчата” вихопилось необачно у неї під стінами “рідного” намету. Немиті, небриті з недобрими очима зустріли Тріксі бойові побратими як ягня у вовчій шкірі. Але придивившись прийняли її до своїх лав. Довго думали де б мене притулити і відправили на медикаменти. У тебе ж батьки в медицині, ти казала,от і іди роздавай барбітурку. Помаранчева революція тільки почалася і ніхто ще не встиг сильно застудитися чи поранитись, тож Тріксі пощастило. В цілях профілактики наїлася вітамінів тааак, що лише 2 роки по тих подіях з'явилася нежить. Власне може тому я (TRIKSI) і лишилась жива після аварії, бо імунітет був як у скелі. Події 2014-го року довелось пропустити через аварію. 

Зато тепер…

МОЯ “Свобода слова” (Монолог, Період "Після" )

Я не експерт аж ніяк і моя особиста думка не зробить погоди АЛЕ думаю широкомаштабної війни як такої не буде! Хоч сутичок локального характеру уникнути навряд чи вдастся. Занадто “накручені” люди. На територіях прилеглих до кордону з НЕдружнім народом багато техніки і людей, що готові до всього. Людей - доведених до крайнощів і готових порвати на стрічки за свОє, готових відстоювати рідне для рідних, готових помститись… Біда робиться миттю (правда Зеляк), про неї не афішують, не влаштовують прелюдій все несподівано і раптово, а те що відбувається зараз - театр абсурду. Це все нагадує приготування до хімічної реакції - всі елементи додали, змішали і чекають що ж вийде. Детонатором виступить будь-яка дрібниця, що вилізе боком усім. Людей натравлюють одне на одного. То територія, то мова, то посада… Всі люди однаковими бути не можуть, всі різні. Країна велика, вони живуть всюди і то по різному. Чому травлять за мову АЛЕ не за діалект? Не розумію! Все населення прилегле до Польщі говорить так званою галицькою говіркою, мадяри лепечуть по своєму, волиняки теж АЛЕ травлять російськомовних. А якщо інакше вони поки не вміють. Знаю багато російськомовних, що вивчили чи вивчають, чи живуть по українськи. Цінності глибше вони закладені на рівні генетики. Багато з них воліють мовчати - це безпечніше.

Впевнена, мова має значення лише як складова державної приналежності. Зараз шукають (і знаходять) крайніх/винних, демонстративно ділять все і всіх. З дня на день переносять війну. Цей сюрреалізм довго тривати не може. Якщо еластичний ланцюг довго розтягувати у різні боки, розгойдуючи під різною амплітудою коливань - він порветься. Такий же сценарій чекає і нас. Ми знаходимось в серці Європи, за нами пильно стежать і все що відбуватиметься опустить рейтинги агресора на дно - звідки встати не вдастся. Припустим, про себе не думає, а куди дивляться “ізбірателі”? Тональність думок і настрої місцевих вже знаю отже вирішила перебратись далі. Тому не вагалась ні разу, коли випала можливість провідати столицю. Їхати не страшно… Цікаво як/чим живуть люди там. Щоб писати не голослівно треба розібратись в питанні. Побувати з різних сторін барикад, куди доберусь, зважаючи на свій стан. Думаю буде така собі передача, тому роблю свій вибір. Їду в гості, в ботанічний сад, просто змінити декорації і вийти із зони комфорту. Звісно мета візиту буде на першому місці і своє слово я скажу. Не на передачі так тут. А ще рідні, друзі, знайомі, просто дотичні чи раптово зустрічні люди. Я ж контактна ІНША ЛЮДИНА ) Планувала випустити дві публікації про МОЮ "Свободу слова" але на жаль. Увечері 21-го лютого прислали на месенджер електронні квитки на 24-те. Мене такий варіант документів не бентежив але жінка з якою мали їхати неухильний динозавр і поїхала роздруковувати. Роздрукувала у знайомого, поговорили і я отримала такий собі “пендаль” (в позитивному значенні). Тобто остаточно вирішила їхати в один бік. В рюкзак в дорогу положила документи, сувеніри і … все. В Києві мене мали зустріти АЛЕ я чомусь вирішила написати і пересвідчитись, що домовленість в силі. Ясно - картина кепська, процес пішов, все по ходу АЛЕ є на кого надіятись, є кому боротись. Потім були багато дзвінків, повідомлень і візитів. Передачі не було, їхати відмовив здоровий глузд. Я і по хаті від стін відбиваюсь, а в польових умовах, а в бою…? Краще не буду заважати. Не буде з мене користі там, краще вести інформаційну війну на місці. Та й вільні робочі руки ТУТ не завадять. Йду збирати тривожний рюкзак. По Україні! Тікати закордон мені нема куди і чого. Така МОЯ свобода слова!

ДНО (Монолог, Період "Після")

У кожного своє дно. Всі ми там були чи будем. Це певна межа, після якої відбувається переоцінка цінностей і зміни неминучі. Коли людина не витримує свого звичного ритму життя, не погоджується терпіти навязану їй думку і відбувається такий собі добровільний вихід в нікуди із зони комфорту. Для когось - це піти з дому не намалювавши маску обличчя (ще не впізнають), іншому - просто піти з дому і відстоювати своє, а є ще алкоголіки, наркомани, повії, безхатченки… Дно у всіх різне, воно як і щастя - особистий вибір. Все відносно... Комусь щастя - це коли мир, іншим достатньо відсутності людських втрат у бою. Три волосини на голові - це якби мало, а в супі? Таке життя - все пізнається у порівнянні відносно чогось. Загалом порівняння веде до конкуренції, і це здорово - якщо вона здорова. Змагання були, є і будуть. Це стимулює, заохочує рости. Так вдосконалюються, набувають навички та вміння, здобувають досвід. Дивно влаштована людина. Живе собі, щось планує, робить та хай би так і було АЛЕ ж у чужій тарілці кусок більший, хата вища, жінка краща … Такий шлях доводить лише на дно. Те що для одного край, іншому - сірі будні і звичний устрій життя. Життя - це постійні зміни, нічого тривалого немає. Все змінюється довкола нас, з нами, у нас в голові. Постійного нічого немає, застій вважається аномалією. Сталь гартується при високих температурах, імунітет здобувається в перемозі над збудником, щоб виробити звичку потрібно повторюватись певний термін (21 день) … Я до того, що будь-які зміни - це добре, хоч умови найчастіше не з кращих. ТАКЕ ЖИТТЯ). Щоб піднятись - треба впасти, щоб зробити крок вперед - треба відступити назад, щоб перемогти - треба боротись. Не важливо як низько і скільки разів ти падаєш, якщо підводишся і долаєш труднощі. Яка різниця ЯК сприймуть твій відступ, якщо зрештою ти будеш попереду. Будь-яка перемога здобувається у протистоянні, у боротьбі. Вона неминуча, вона - результат опору і супротиву. Ми хочемо жити у кращих умовах, залишити нащадкам здорову спадщину, знати, що нас згадають із вдячністю, а бумеранг не помститься. Розумію занепокоєння і паніку. Зміни будуть. Цього не минути.

ТАБЛИЧКА (Монолог, Центр людей з інвалідністю!)

ІНШІ ЛЮДИ, люди з інвалідністю чи люди з обмеженими можливостями. Це трактування для нас.

Для поляків ми неповносправні. Наче поламані як конструктор лєго, що своє віджив і можна викинути. Казав мені колись поляк “Nic nie rozumiem? tu spravna! (Нічого не розумію. Ти нормальна.) Тоді мені стало дуууже незручно, що у мене немає якихось явних зовнішніх ознак інвалідності. Думала: ТАКЕ ЖИТТЯ. Моя країна за нормальну мене не трактує. АЛЕ зрештою може мені пройтись і впасти… Москалі ж нас обзивають ”недееспособными”. Ну поламані, їй богу. Один іхній л(П)іде(А)р пропонував зібрати нас всіх на безлюдному острові. Щоб очі не муляли. Та зібрати би усіх москалів, обнести муром і залити бетоном за таку пропозицію. Для нашої держави ми люди з обмеженими ПОТРЕБАМИ. Не можливостями, а власне потребами. Дуже обмеженими, бо рівень інвалідної пенсії не дотягує навіть до мінімальної заробітної плати. Добряче так скажу я вам не дотягує, скоріше це невеличка складова, те що після коми і можна заокруглити. Так виходить, що їсти і пити нам не треба. Голову і решту можемо помити і літом, у ставку. Про лікарів, кравців, перукарів можна забути, а те про що у частини ІНШИХ ЛЮДЕЙ є певні гігієнічні потреби, держава подбала. Виключила зі списку - ВСЕ ПРОСТО. Подала я недавно заяву і пакет документів на щорічну соціальну допомогу. Смішно вже. Щорічна - це, на секундочку, раз у рік мені держава готова допомогти. Тобто лише раз у рік мене признають людиною з інвалідністю. От цікаво скільки мені дадуть… І чи дадуть взагалі. Це ж Україна! Тут все для людей, а я і не зовсім людина. На жаль, думаю буде така сама срань як з АЖ1000-ою від приЗЕдента. Давно мене цікавить питання проїзду. По закону люди з інвалідністю мають пільгове право проїзду (50%) з 15 жовтня до 15 травня. Це виходить, що в теплий період нема чого їздити (їздять ще бідніші, на моря, на курорти… Місць мало) або як варіант, треба ходити пішки. Та і взагалі, дедалі частіше на будь-який аргумент про пільговий проїзд і демонстрацію посвідчення, більшість водіїв рубає фразою: “ - на нашій лінії маршруту пільговий тариф не діє”. То зніміть ту лінію і замініть тою, де діє. Була я на зібранні людей з інвалідністю свого району. Вражень вагон. Опалення немає, тому сиділи всі в куртках і шапках. Туалет через дорогу у зооовсім іншій державній установі, якщо вона працює. Так як збираємось ми в основному в неділю, то вигоди в кущах. Якось і не дивно, що збираються лише ходячі і зрячі. Кущів там не так вже й багато. Фото додам згодом. Там є на що подивитись. Зараз мені принципово надати нам статус ЛЮДЕЙ з інвалідністю. Тобто змінити табличку (та що є файна як факт, що вона є.  АЛЕ вона маленька, непомітна і її текст не відповідає дійсності),

Ще зміню назву у соціальних мережах… Змінити б приміщення на тепліше й зручніше АЛЕ … То лише МРІЯ!  Мрія ІНШИХ ЛЮДЕЙ… Особливих людей з ОБМЕЖЕНИМИ можливостями!

МОВА (Монолог, Період "Після")

Пам'ятаю період моєї тиші. Навколо говорили, співали, сміялись і голосно плакали… Я ж мовчала. Так ламаються легше, тихо і непомітно. Так зникає коріння і спотворюється джерело.

Так зникає надія на хоч якесь майбутнє. Що спільного з оточенням, коли з твого боку лише думки в собі.

Ходила я ще гірше ніж зараз. Тобто як ще гірше? Я частіше падала ніж ходила, а тому в основному лежала, як Тутанхамон. Тільки без хамона і не Тута, а Тама. Лежала і ганяла кліпи - думки з картинками. У такі моменти важливо, щоб ці думки обрали правильний маршрут. Правильні фільми, книги, тренінги, психологи… допомагають не втратити зв'язок з реальністю. Лежала то в лікарнях, то в санаторіях, почувала себе тягарем. Мене запевняли, що це не так АЛЕ якесь це дуже сумнівне задоволення - регулярно гаяти час на доброчинність і провідувати овоч. Зрештою, нікого не засуджую і не звинувачую. Це їхній вибір, їхнє життя і їхні пріоритети. За кермом сумнозвісного ЛАЙНОса під час аварії сиділи не вони. На мене і так потратили хмару часу і зусиль, обкрадаючи себе і своїх рідних. Іноді я це усвідомлювала і була вдячна, іноді сприймала як належне, а часами і не розуміла з якого переляку це робилось. Зараз я вже ходжу краще, говорю (о чудо) ясніше АЛЕ розумію СКІЛЬКИ втратила. Розумію і це спричиняє дискомфорт у всьому. Періодично назріває питання: (мені його частенько задають) ЯК ТИ ЖИВЕШ ЗЕЛЯК? Особисто мені пополам АЛЕ невже ти чекаєш на щастя? Наївний :) Не переживай Юра, якесь воно та й буде АЛЕ за нього ти розплатишся сповна. Не ти так дорогі тобі люди. ТАКЕ ЖИТТЯ. За кожну мою невдачу (чи впала, чи щось розбила, розлила чи розсипала, за кожен день без роботи (офіційної), кожнісіньку мою болячку (чи перелом, бо впала зле чи застуда, я ж у зоні ризику) розраховуватись тобі. Тому мені тебе вже шкода. Якось твоя мама спяну (в гості вона з чоловіком пруть з самого срання - нетерпиться поснідати) зізналась ЯКИЙ ТИ КУСОК ЩАСТЯ. Задумайся, якщо пилососить рідна мама, то щось з тобою таки не так. Ще до аварії була на помаранчевій революції у 2004-му. Алгоритм засвоїла - жар загрібають чужими руками. Поїхала б знову… АЛЕ аварія внесла корективи у мої плани. З появою безлічі блогерів, коучів, майстрів пера та слова і просто провідників у щасливе майбутнє виникає двояке враження. Ніби і добре, що є на чиїх помилках вчитися, з кого брати приклад АЛЕ який то в біса приклад, коли подача матеріалу нагадує зомбування? Коли на фоні “авторитета” лунає москальська попсня і того овторитета аж таліпає наче лупить током від потойбічного задоволення. Найбільш свідомими пішоходами є ті, хто вміє водити машину, лише вивчивши декілька мов (москальська входить в комплект) припиняєш робити типові мовні помилки. Слова-паразити, жаргон, суржик…- це все може мати місце десь-колись АЛЕ чи варто перетворювати їх на власну мульку, по котрій тебе впізнають? Це викликає відразу АЛЕ вирішувати не мені. Варті захоплення і поваги люди, котрі вивчили українську мову. Чути акцент і труднощі у спілкуванні АЛЕ - це дрібниці. Одна знайома (блогер) завжди вражає мене і викликає почуття від заздрості (я ж зі Львівщини, вона з Києва… ЯК?) до нерозуміння (середовище ж москальське. ЧОМУ?). Вона намагається спілкуватись чистою і літературною українською мовою. Обожнюю її поради і подарунки. P. S. Білка твій блокнот зіграв свою роль. Багато знайомих коучів і блогерів етнічно українських але зараз живуть хто де і проводять трансляції на мові більшості своєї аудиторії… Мені пополам АЛЕ чому на москальській мові чи на ТАААКІЙ рагульській українській, що села ховаються? Ми вже обрали приЗЕдента з народу. Не весь же народ матюкається і бреше. Вирішувати Вам АЛЕ для збільшення аудиторії - це погана ідея. Вдома чи у колі прибічників можете спілкуватись хоч ультразвуками, як дельфіни, кити і кажани, чи на мові хінді, хоч жестами з матюками… АЛЕ поважайте країну, де ведеться трансляція. 

Якщо у тебе є паспорт України, то дотримуйся її мови!

МОЇ ПРАВА (Монолог, Період "Після")

Біля однієї роботи знаходились курси по водінню. У мене ж непереборне бажання вчитись всьому новому. Їздити я ще тоді не вміла - отже однозначно - дорога мені туди. Тож нічого, що зима, снігу по вуха, мороз кристалізує подих - їздити буду ВЖЕ. Інструктор ще запевнив, якщо навчусь зараз - літом літати буду. Я і літала - як цегла. Пасажири згадували молитви і хрестились, перехожі - матюки і тікали. Спочатку, як і всюди йшла теорія. Мені норм., пам'ять хороша, голова не забита пеленками/кашками/класичним “шоПОЖЕРТИ” - матеріал увійшов до голови, як в суху землю. Екзамен по теорії здала найкраще, лишилась практика по місцю реєстрації. Жила то я по факту геееть не там, тож поїхала на рідні села. Описувати весь процес отримання водійських прав не буду. Напишу лише, що їх мені привезли додому (банально купила), як і все в нашій країні). Я навіть МРЕО, сама б не знайшла і по карті. Практику я проходила жорстко і щодня: на роботу і з роботи - вуличкою немов серпантин.

Стандартна ситуація, коли на останньому світлофорі перед роботою я, стоячи в черзі на І передачі скидала газ і вибігала з машини, щоб взяти в багажнику взуття на шпильці, їздила то я в кедах. Потім сідала в машину на місце пасажира (з правого боку біля водія), який вже переліз по салону за кермо. До цього ритуалу я вже звикла, а от реакція состерігачів моєї поведінки РОБИЛА мій день. Одного літнього суботнього ранку їхала я на базар (збоку як інструктор з водіння сидів Зеляк), стиль одягу дуууже кэжуал (casual): обрізані джинси, якась футболка і кеди

На Т-подібному перехресті та ще й на пішохідному переході стояв запаркований тазік - Паджеро Вагон

і цим все сказано. Звісно я не змогла його об'їхати, уперлась в підніжку авто колесом. Була б то техніка як техніка - все було б добре, а так - мені нічого (що гумовій шині - кусок відвалиться?), а підніжка імпортного Вагона всмятку. Зеляк хотів втекти з місця ДТП (це його мулька - напартачити і втекти), я ж вийшла з машини на діалог. Відкриваються двері з боку водія, з машини виходить мій опонент - особа ну яяявно української національності (східні країни по генеалогії замішані десь близько). Уяви тепер мене - 43 кг/1,50 см. зросту - занавіс. Про який конструктивний діалог говорити далі? Викликаємо ДАІ - однозначно. Поки їхали доблесні стражі порядків Зеляк ліпив літерку "У" (учбова/убивця), а мій опонент випитував чи я маю хоч паспорт, не те шо права. Про що могла йти мова, якщо по дорозі до суду я їхала по вулиці з одностороннім рухом - під "кірпіч"? На жаль, рух був не у мій бік, ну не знала я тих знаків напам'ять - у рідному містечку була ще в школі. Тепер ходжу там частенько, завжди дивлюся в обидва боки, не одна я права купила. Їздила по тій справі до суду я довго і часто. Пропускаю всі процеси, скажу зразу - відкупилась (класика жанру). Обійшлась малою кров'ю, сказала, що офіційне стягнення буде таааке вАлике (працювала неофіційно), що купить він ту підніжку до Паджеро Вагону років через сім-вісім. Тому я дала йому символічне відшкодування, на бензин до суду хватило б. Забрав він позов, а я права - обмила у той же день. Їздити краще не стала АЛЕ принаймні до аварії не забирали (тобто забрали в Зеляка раніше, (він був без них) тому і їздила, я ж в аварії “щасливий” пасажир) більше не забирали.

ІНШЕ ЖИТТЯ (Монолог, Період "Після",)

Всі ми не унікальні, я теж не виняток. Всі десь-колись вживали (і будем) спиртні напої. Я не звинувачую і не запитую, лише констатую факт. Навіть при сповіді причащають хлібом і ВИНОМ! Просто хтось пив (п’є) більше, хтось менше, АЛЕ пробували всі. У свої студентські роки я частенько розбавляла життя рідинами, що горіли. Іноді я на ногах не стояла (тобто стояла на «шпильках» не надто впевнено), АЛЕ продовжувала проголошувати тости. Потім відповідальна посада - на роботі, де мені довелось бути приміром наслідування.

Який з мене був би приклад, якби я не казала «МУ». Бухий директор? Лягайте від сміху всі, вона ж зараз впаде … приклад подасть. Та й особисте життя приперлось жити до мене додому. Квартиру я знімала, по ідеї і жити мала я одна АЛЕ так вже сталось. Вчасно не вигнала, само не додумалось… 

Змінила роботу на таку, яка б відповідала моєму віку і сподівалась на зміни … Два роки… Надто мало для зміни особистості, але достатньо для переконання в захищеності. Мені було не затишно. Знати, що «страхувати» доведеться мені, не властиво слабкій половині. Чи це сміття, яке забули викинути (хоч я нагадувала), чи водіння (права ж забрали за нетверезе водіння). «Страхувала» завжди я, така собі мама дубль два, біо-робот на сонячних батейках. І річ не у тім ЯК саме допомагати чи страхувати? Річ у опорі, а її ні у чому не було. Були періодичні оглядини і показуха. Возили мене по всіх точках (шановні гості, дорога родина), де є кому показати. Чи в Косів, чи Київ, чи Хуст, чи Калуш... Жили ми цікаво. Я вечорами на кухні одна, особисте життя - на більярді з другом/на футболі з другом/…/може і на дачі з другом. Я ж на кухні. Потім аварія… Неприємно згадувати. За кермом була не я. Я ж на корпоративній вечірці пила! Ну а як же, причина вагома – корпоративний Новий рік на підприємстві, де я працювала з 2005-го року. Після аварії ДИВНО реагую на алкоголь. Для мене це те, що ледь не вбило. Мене і віру в «Новорічну казку» у моїх батьків, рідних і друзів. Що я відчуваю, коли при мені розпивають спиртні напої? Відразу? Огиду? Ненависть? Зовсім НІ!!! Роки минули і тепер лише ОТУПІННЯ! Перші думки: СВІТ ЗДУРІВ? ЧИ Я? Та п’єте, то вже пийте… МОВЧКИ щодо мене! Пригадую, років 5 після аварії, випадок у Косові - проголошували з горілкою тост… ЗА МОЄ ЗДОРОВ’Я! Тоді ще всі за столом здивувались, що я обурилась. Це ж РОДИНА. Так, може я і не права, АЛЕ МОЯ родина ТАКОГО блюзнірства собі не дозволить НІКОЛИ. Як не парадоксально, АЛЕ алкоголь - це моє тавро… Зараз, через ураження спричинені внаслідок аварії, я справляю враження «вічно веселої». Я завжди була кумедною, АЛЕ ж не НАСТІЛЬКИ! Хоч напиши на лобі «Я НЕ П’ЯНА, Я – ЛЮДИНА З ІНВАЛІДНІСТЮ». Спитала якось подруга: -- Ти справляєш враження п’яної або хворої... Що б ТИ обрала?

-- Хай думають, що я п’янюща! Хай краще ненавидять і заздрять ніж жаліють і співчувають!!! Іноді виникає бажання користуватись допоміжною палицею. Але це ж зайвий клопіт, ще десь загублю чи забуду. Краще розраховувати лише на себе ніж на допомогу з боку. Чи це палиця, чи чиясь рука. Тепер у мене своє, ІНШЕ ЖИТТЯ - для себе!