TAKA OKAZJA (Покатушки "Після")

До сумнозвісного локдауна була така професія як пасажир на підсадку. Такий замут в законодавстві, можна було на кожну людину брати 50 кг. різного товару. Деякі співвітчизники умудрялись, ще відбивали у сусіда ПДВ - сам процес - вища математика. Той, хто до цього додумався - геній, так злочинець АЛЕ геніальний. Черги на кордоні стояли шалені, вся прикордонна еліта: юристи, менеджера, банкіри сиділи у кожній другій машині. У кожній першій - лежали штабелями, як шпроти в консервній банці… втомились хто від чого. Що робили люди в черзі? А що роблять бабульки на лавочках? Так от: лавки помінялись на сидіння машин, решта залишилась та сама. Ото було добре: сидиш, дощ/сніг на голову не паде, вітер не дме, тепло/прохолодно (зима/літо)…тебе везуть на шопінг, а потім ще й відвезуть назад, де взяли. КРАСОТА) Були й свої мінуси, як завжди, таке життя. Людина - це жива істота, яка має свої фізіологічні потреби: їжа, туалет, сон… Залежно від пори року мінялись кліматичні умови. Ми, я теж була пасажиром, пристосувалися. В черзі до кордону стояли ТАКІ корита, що той факт, шо вони заводяться і їдуть був основним і вирішальним. Це ж РОБОТА, так який комфорт? Водій був директором того курятника, який везе. Як і на кожній роботі - риба гниє з голови. Якщо керівник ГІВНО, то і фірма не фонтан! Від персоналу мало що залежить, платять - їдь мовчки. Про керівника, як про мертвих: або добре, або нічого. Апріорі!

Переїхали ми якось кордон і поїхали на зустріч. Зустрілись, слово за словом, інтонацію і лексику вже ніхто не контролював, піднявся ТААААКИЙ срач. Плеєр я забула зарядити, абстрагуватись від гучних децибелів стало проблемно - відходжу подалі. Зустрічаю пасажира з іншої машини. Пасажир перелякано відкрив Америку у вікно/може мені ж теж чути: 

- Ой. Там чогось дуже голосно кричать… 

- Серіо? Вам не ПОполам? Не на Вас же. 

 Закінчилось усе мирно навіть не бились - то ж родина. До карантину я певний час жила на два доми. Різні країни, різний менталітет, світогляд, різна мова, побут… майже все. Різниця була не космічна, занесло мене не далеко. Спільним елементом були люди, а це я люблю… паталогічно. Я ж соціопат. Їздила на 2-3 дні. Це було зручно (майже не втомлювалась), вигідно тим, з ким я їду (нововведення на кордоні), мені вигідно (щось перевезти туди/звідти під будинок). Потім кредит моєї доброти вкляк і я пересіла на автобус. Потім закрився взагалі і ми купили машину.Обїздили всі вартісні навколишні точки там/тут і грянув локдаун. Згадую ті часи з вдячністю - пройшла курс реабілітації душі. Перегорнула останні років 10 своєї книги буття. Знову відчула себе потрібною і непідробною. 

Сплю я 5-6 годин, мало АЛЕ мені вистачає. Прокинулась - темно, щоб перевірити котра година вмикаю телефон. 

“Для чего я не спє”? ( Dla czego ja nie spie? - чому я не сплю?) 

А дідько тебе знає, чого тобі не спиться? СПИ! Але якщо ти вже виспався, ідем покажу - де що лежить. 

Така оказія ( okazja - випадок) Весело все починалось)

P. S. Воно і далі все весело АЛЕ карантин додав перцю.