ПОКИ ЖИВЕШ (Період "Після" про період "ДО")

На запитання виховательки в садочку: - ДЛЯ ЧОГО МИ ЖИВЕМО, я відповіла: - ЩОБ ВМЕРТИ. Треба було бачити цю сцену. Запитуючи вихователька мабуть хотіла почути щось на кшталт: Щоб бавитись з дітками, щоб ходити в садочок, де іграшки та каруселі… А тут ТАКЕ, та ще й з життєрадісною посмішкою. Пам'ятаю, дістала я свій коронний пєндаль і поштопала в куток. Куток у мене був свій, подалі від людських очей в тааакому загашнику, що крім мене і павуків там рідко бували відвідувачі. З тих пір не люблю комах - взагалі ніяких. Навіть гарних метеликів, бо вони сідали на мої квіти і вміли літати. Логічно ж, куток мій, а отже і квіти теж, а літати… вони вільні, а я в кутку. Зрештою, за що? За те, що сказала правду? Вночі буде темно, дощ піде буде мокро, піде сніг - холодно, я лише взяла більший інтервал у часі. Безсмертних нема, всі там будем - це нормально. Не страшно йти, коли справи тут вирішені і від нас не залежить нічого. Зранку знов засвітить сонце, знову будуть злети і падіння, знову життя закрутить барабан. Ми лише тимчасові гості. Нікому не потрібні. З'явилися голі - голими і підем. Кишені у труні не передбачені. Як варіант - єгипетські фараони, чи допомогли їм скарби поховані з ними у гробницях. Здається ні. То - Живи - поки тут, іншими словами “carpe diem" і "memento mori".

Ми можемо розраховувати лише на себе. Звісно, батьки, рідні, друзі, знайомі… Згадувати будуть АЛЕ єдина людина, насправді зацікавлена ти сам. Відчути реальний стан буття можеш тільки ти. Падаєш - боляче, здерті коліна, забиті рукі… перехожі співчувають, або й зловтішаються… Лише тобі дістається лаврова гілка - увесь спектр відчуттів і почуттів. Це ж добре якщо сухо або пухкий і чистий сніг АЛЕ буває різне: гнила калюжа, будне скло, якась тварюка плюне чи ще щось гірше… Таке життя. Пам'ятаю йшла в аптеку. Рівною дорогою обходити було довго, пішла коротшою доріжкою - під гірку. Зимою то було, слизько… Впала. Лежу - сканую свої запчастини, чи все ціле. З Боку йшла бабулька: 

- ЩО ВПАЛА??? 

- Нє. Лежу - загораю. 

Занавіс :) 

 Ну не вмію я сумувати довго, якщо немає причин. Особливо, коли усвідомлюю, що могло ж бути гірше, і буде колись… Таке життя. Згадується мій перший перелом.

Ліва рука (я лівша, на секундочку), початок літа, мені скоро 30 років, віза в Європу в паспорті і … Плани відредагував перелом. Нічого я не відмінила ні разу, просто усвідомила, що буде важче. Як сталась та халепа іноді згадую, захищаючи молоде покоління. Ще тоді жила у Львові, їхала в маршрутці. Зупинка «Стрийський ринок» (БАЗАР, який же то ринок? І тут москалі влізли). Я лише зайшла в транспорт, жила поблизу. Тут з кінця маршрутки “прокидається”, якась бабулька і зносячи все на шляху, летить по головах на вихід. Крейсер “Аврора” - на ходу. Біля мене уповільнил хід і буркнула: - Я ВИХОЖУ, ТИ ШО СЛІПА? ТА ТИ П'ЯНА! Отямилась я вже серед дороги на вулиці, у вихлопних газах тієї ж маршрутки , спираючись вже поломаною рукою на кам'яний бордюр. Потім лікарня, рентген, гіпс… АЛЕ старіше покоління я з тих пір не поважаю! 

До більшості старість приходить з мудрістю, до неї ж прийшла сама або і з маразмом. Поки живеш - не загадь пам'ять про себе. Колись повернеться і не факт, що тобі. Таке життя.

2. Зеляк Наталя Андріївна (Період "Після",Монолог,)

Чорний PR, теж PR, тож не будь свинею: ПОДЯКУЙ! АЛЕ хіба по телефону, бо бачити такий кусок щастя знову … НЕ ГОРЮ БАЖАННЯМ. Хоча яка там до біса вдячність? Відколи сплив позовний термін, ти не те що не помогаєш (хоч якось), ти уникаєш сам факт мого існування, і травми нанесеної твоїм синочком Юрчиком.

Отже продовжую список бля...дей. Львівська Сихівська 4-та поліклініка - сімейний лікар, терапевт. Або просто мамашка/Зелячка. Думаєш, я тобі не вдячна? ТАК ЗВИЧАЙНО! Особлива подяка за нотаріуса, якого тобі порадила подруженція, а ти притягла до мене в реанімаційну палату. Обі змії ще ті, але я вдячна, що не посадила той кусок гімна, який твій синочок - Юрчик. То рідна кров, а я? Та слава Богу ніхто ;) Самі тепер вигрібайте, мені того на совісті не треба. ВАМ всім з тим жити. У будь-якій халепі згадуйте про мене. То ВАМ подяка, бумеранг 29 грудня 2021 року мені виповниться 12 років. Відмічали тоді корпоративний Новий Рік, на роботі, де я колись дооовго працювала.

Мій другий день народження. День як день АЛЕ вечір сповнений спогадами. Вечір, коли мене автогеном вирізали з металевого пожмаканого каркасу авто. Чому я це пишу, чому повертаюсь до подій 12-річної давнини? Я-то забула (не знала ніколи. Була в комі), а от моїм батькам кожен Новий Рік нагадує ті події. Така собі Новорічна казка. Тому хай згадують не лише вони! Дзвінок пізно ввечері і … Мої батьки були впевнені, що за кермом була я. Звісно, машиною керувала ж тоді я, у Зеляка вже раз забрали водійські права за водіння у не тверезому стані. Не тверезий, то трохи випив, а він стояти не міг. Слідчий тієї справи САМ (його не просили, просто зрозумів, що Зеляки не зізнаються) приніс протокол ДТП, де було вказано хто сидів за кермом. Жінка з машини навпроти сказала: я ногою вдарилась, а не головою. За кермом був хлопець! Чи стало легше моїм батькам? Не думаю… АЛЕ ЧОМУ і Зеляк Наталя Андріївна, і Зеляк Едуард Володимирович змовчали??? Захищали сина-довбойоба? Так самі ж виростили, виховали… Захищали себе? Х/з… ЧОМУ про те, що я - пасажир мої батьки дізналися не від Зеляків? Чому/чому/чому??? Земля кругла, ВСЕ повернеться ;) Лікували/рятували мене усіма можливими засобами. Кололи в мене всіляку новорекомендовану панацею, яку мамашка/Зелячка по москальськи називала якось, бо то ж з самої столиці. То ж дочка/косметолог порадила. То вам не хухри-мухри, то АХякеЛІКАРСТВО! Правду казав мій нейрохірург: КНИЖКУ ПОЧИТАЙТЕ! Як у мене не прорізалось третє око? Там же побічних спецефектів до грома. Зараз читаю і розумію: я вижила не дякуючи ДОХТОРАМ, а не зважаючи на них. Світ не без добрих людей, мені в ту ніч з ними щастило. Саму аварію бачив водій швидкої (реанімобіля), що їхав ззаду нас. Нейрохірург з лікарні, куди мене привезли - талантище, просто небайдужі люди, які долучились до мого порятунку… Не хотіла це писати, нагадалось зі снігом і морозом. Мені все одно, я - жива і відносно в порядку, а причетним повернеться. Всі індивідуальні, особливі у своїх талантах. Кожен вважає себе генієм, кращим за інших: "Я вмію ОТАК, а ти нє"! А може і не треба? Хай тішиться своїм ОТАК, ти ж роби інакше - те у чому ти особливий. Щось обов'язково є, варто лише прикласти зусиль і знайти. АЛЕ не здавайся, рано чи пізно втрапиш. Так я шукаю роботу. Роби те, що подобається і не працюватимеш жодного дня. Я люблю писати:

непрофесійно, для себе, мені таке підходить. Взимку, на вулиці холодно, темніє рано - існую дома і давлю клавіатуру. - Напиши книжку. Ти класно пишеш. Займись копірайтингом… - Дякую. Я подумаю. А який у тому сенс? Я пишу для себе, це терапія, можливість проговорити (прописати якесь питання). Можливість згадати когось "незлим, тихим словом". Хто треба - помітить/відмітить. Зазвичай я не повертаюсь до написаного. Це сміття, воно своє віджило, виконало свою міссію і мені вже не цікаве. Читає хтось чи ні - байдуже. Може колись видам пару збірників. Цикл “Монолог” це особисте (думки вголос) він не надто цікавий для широкого загалу. Є речі вартісніші, ті що чіпляють за живе, про які мені приємно згадувати. Які відгукуються багатьом, а не лише мені - це неабияк надихає.

АСЕНІЯ (Асенія, Аська)

Назвати її Аська просто язик не повертається - в серпні десятка гепне. Десять років людських, а котячих скільки? Раритетна тварючка ; )

Здається вік у неї в голові, а там пубертатний період затягнувся. Відчуваю після неї заведу якусь лису чупакабру, по типу сфінкса. Недавно їздила її стригти. Цей процес Аська дуууже “ЛЮБИТЬ” - це для неї стрес. Для грумера теж - болюча тема. Я завжди переживаю: хто кого? За Аську більше, їй же дають наркоз та і машинка з лезами не у неї. Намагаюсь максимально допомогти в процесі стрижки: тримаю, глажу, викидаю зістрижене хутро. І так кожні 3 місяці. Раніше процес займав більше моєї присутності, тепер є кому страждати - помічник - свята людина. Наркоз на Аську не діє, припускаю це якась патологія - на скажених теж не діє. Тому вона пасивно шипить і гарчить - намагається вкусити АЛЕ координація як у мене (у мене - наслідок аварії) - ідеально відсутня. Моя мама її конкретно не любить, після їхнього “мирного контакту” - 6 років тому, під час мого переїзду зі Львова. Вона тоді Аську ловила, мало того, що ні разу не вийшло, котяра ще й подряпала їй всі руки. Мама ніяк не зрозуміє, чому я її не віддала Зеляку назад, то ж його презент. Нормальні люди ТАКЕ не дарують. Мої батьки переконані, що це навмисно, так би мовити, підсунув свиню, помстився. Вона гарна лише коли міцно спить. Ще у Львові її стриг такий грумер, що Чикатило у халаті мясника біля нього близько не пролітав. Останній раз, коли я возила йому Аську він навіть з переноски її не дістав, не зміг. Відмовився, навіть за грубі гроші, від такої роботи. Потім стригла десь по оголошенню, приватно і на дому. Але це ж Аська. Мені помагала її тримати подруга, стрижка вийшла не ідеально, хоч грумер дуууже старалась. "Гра в кальмара" - це невинне збіговисько на чай за грою в дУрня. Львів, то для нас далеко, фізіологічні потреби ніхто не відміняв, тож шукала грумера ближче. Порадили одну - спробувала. На декілька разів норм. АЛЕ потім та тварюка (Аська) виробила імунітет до наркозу і влаштовувала небачені концерти при спробі її зловити і постригти. І там від неї відхрестились. В місцевій великій компанії людей познайомились з дівчинкою-грумером. Аська і там відмітилась. Думаю фізіологія там була ні до чого. Це був жест протесту, тіпа: та гадила я на Вас всіх з високої гори. І тут теж відмовились АЛЕ порадили звернутись до професіонала. Дякую неземне за цю пораду, бо я готова вже була залишити ту переноску з Аською в середині в людному місці. Світ не без добрих людей, хтось би забрав на свою дурну голову. Професіонала звати Марія. Вона знає, що Аська це головний біль ще той. Днів за 2-3 я починаю заходити в гості, готую її морально до факту, що треба стригтись і ми приїдемо. Кожного разу Марія намагається відтягнути незворотнє фразами типу: - Вже відросла? - Недавно ж стригла? Без варіантів - і ми приїдемо. З самого ранку Аська розуміє, що щось відбувається не то. Її не годують і хОзяйка (я, на секундочку) чистить килим, на який вона так старанно линяла. Остаточно її страхи втілюються в реальність, коли я приношу з балкона переноску, тому намагаюсь робити це вже перед виходом з дому. Не годують - діла кепські - Аська ховаться. Не помітиш КУДИ - твоя печаль і шукатимеш дооовго. Інколи хтось знайомий, частіше таксист отримує Аську зі словами: тримай добре, зараз принесу переноску. Те що відбувається потім нагадує вибух бомби, який намагаються прикрити паперовою хустинкою. А я? А що я? Я ж попереджала. І танці з бубном стартують :) Вже в дорозі котяра мявкає таким тоном, ніби вже змирилась АЛЕ жаліється на свою гірку долю і хОзяйку-садюгу, яка несамовито знущається з нещасної тварючки. Я вже за стільки часу звикла ;) У вет кабінеті Аська по голосу впізнає Марію і починає шипіти/гарчати - вітається.

Це її візитівка для всіх, крім мене. Мені ПОполам і їй це доообре відомо.

ІЛЮЗІЯ (Період "Після",Монолог)

Для тих, хто в танку, хочу повідомити: життя - цікава штука, ілюзія, де всі ми гості.

Прийти з поганим настроєм - не варіант. Це ж вперше і востаннє. Треба встигнути - максимум, більше шансу не буде. Бажано не обгадити все навкруг, не варто висловлювати СВОЮ НЕПРОШЕНУ думку - хай корова думає, у неї голова більша. 

Звикла, що на мене реагують дивно/по різному, тому спілкуватись намагаюсь буквами. Ненавидять - Ваше право. Жаліють - дякую, звісно, АЛЕ пожалійте себе та тих кому значно гірше. Жалість і співчуття мене ображають. Знецінюють. Лишній раз нагадують мені, що щось не ТАК. (я і так не забуваю). 

Вже якось ПОполам, байдуже і смішно. Колись рефлексувала, ображалась, щось/комусь доказувала. Обридло - ПОполам. Мені - ОК, звикла вже, пристосувалась, абстрагуюсь слухаючи музику (в навушниках). Я абсолютно повноцінна людина, навіть більше - я вмію жити. Встигла багато, решта попереду. Пройшла парашути, лижі, сноуборд, бальні танці, гімнастику, їздила на машині/велосипеді, плавала… А скільки ентузіазму і позитиву - батарейка енерджайзер - відпочиває.

От літати не вмію. ХАЛЕПА! ;)

Але то ж з області фантастики - людям таке не дано.

По суті - толку з того, що ти живеш - як інертний овоч. Тебе ніхто не згадає. Треба жити для себе ;)

На все свій час. Колись люди масово читали газети. Не підписатись на якусь місцеву тарабарщину, було дурним тоном, першим маячком до божевільні. Тепер навпаки, ти в дурці АЛЕ обкладений публіцистикою. Відмириає професія, всі знайомі мені журналісти або виїхали та/або працюють не за фахом. Зооовсім в іншій галузі, і я їм не дивуюсь. Не надто безпечно тепер висвітлювати будь-яку тематику та і з точки зору економіки - це не вигідно.

Інформаційний простір заполонив інтернет. Хочеш про щось дізнатись? "- дядько Гугл УСЬО розкаже. Він в курсі УСЬОГО". Не їсть і не п'є, графік роботи - цілодобовий, лікарняних і відпусток не буває. Які там декрети і сон? - Він завжди тримає руку на пульсі і готовий допомогти. Інтернет розпустив метастази в усі сфери нашого життя.

На майстрів пера він теж повпливав - Свобода слова. І вже кожна шавка дзяває з-під плоту про свою думку. Залиш її при собі, у тебе хтось питає?...

І почалось. Когось "притискають", когось обмежують у правах. Ніби їх (ці права) знає кожен поздовжній і поперечний. - Сусід сказав… О! Так це все міняє. Він, на секундочку, - місцевий авторитет, аби-що не ляпне, він ДІЛО каже. Така свобода. Хто обирає лідера, такий і лідер.

Кому тепер та правда треба, кому допомогла? Брешуть всі. Так казав навіть Доктор Хаус і я не заперечую. Головне самому вірити у те, що кажеш. Натхненно кивати головою, кліпати очками, дути щоки.

З одного боку - брехати навіть корисно. Це сприяє розвитку фантазії, підвищує рівень адреналіну в крові, робить гімнастику мозку, з іншого - до брехні треба готуватись, імпровізація може вийти боком.  

Приємно спостерігати за роботою професіонала? І не важливо у якій сфері він майстер, головне щоб це було гарно. Іноді слухаєш і розумієш - бреше ж як сивий мерин АЛЕ як красиво, скільки зусиль прикладає, старається. Слухав би й слухав. Далеко не кожен може похвалитись віртуозним володінням якоїсь навички. Для того щоб красиво брехати, більшості не вистачає таланту/дару… Того каталізатору котрий спричинить поштовх до чогось великого. Хай це і брехня ) 

Якщо тебе обманули красиво - це не так прикро. ТАК, маячня АЛЕ ж ЯК ГАРНО.

Якщо брехати, не вмієш - не берись!

TAKA OKAZJA (Покатушки "Після")

До сумнозвісного локдауна була така професія як пасажир на підсадку. Такий замут в законодавстві, можна було на кожну людину брати 50 кг. різного товару. Деякі співвітчизники умудрялись, ще відбивали у сусіда ПДВ - сам процес - вища математика. Той, хто до цього додумався - геній, так злочинець АЛЕ геніальний. Черги на кордоні стояли шалені, вся прикордонна еліта: юристи, менеджера, банкіри сиділи у кожній другій машині. У кожній першій - лежали штабелями, як шпроти в консервній банці… втомились хто від чого. Що робили люди в черзі? А що роблять бабульки на лавочках? Так от: лавки помінялись на сидіння машин, решта залишилась та сама. Ото було добре: сидиш, дощ/сніг на голову не паде, вітер не дме, тепло/прохолодно (зима/літо)…тебе везуть на шопінг, а потім ще й відвезуть назад, де взяли. КРАСОТА) Були й свої мінуси, як завжди, таке життя. Людина - це жива істота, яка має свої фізіологічні потреби: їжа, туалет, сон… Залежно від пори року мінялись кліматичні умови. Ми, я теж була пасажиром, пристосувалися. В черзі до кордону стояли ТАКІ корита, що той факт, шо вони заводяться і їдуть був основним і вирішальним. Це ж РОБОТА, так який комфорт? Водій був директором того курятника, який везе. Як і на кожній роботі - риба гниє з голови. Якщо керівник ГІВНО, то і фірма не фонтан! Від персоналу мало що залежить, платять - їдь мовчки. Про керівника, як про мертвих: або добре, або нічого. Апріорі!

Переїхали ми якось кордон і поїхали на зустріч. Зустрілись, слово за словом, інтонацію і лексику вже ніхто не контролював, піднявся ТААААКИЙ срач. Плеєр я забула зарядити, абстрагуватись від гучних децибелів стало проблемно - відходжу подалі. Зустрічаю пасажира з іншої машини. Пасажир перелякано відкрив Америку у вікно/може мені ж теж чути: 

- Ой. Там чогось дуже голосно кричать… 

- Серіо? Вам не ПОполам? Не на Вас же. 

 Закінчилось усе мирно навіть не бились - то ж родина. До карантину я певний час жила на два доми. Різні країни, різний менталітет, світогляд, різна мова, побут… майже все. Різниця була не космічна, занесло мене не далеко. Спільним елементом були люди, а це я люблю… паталогічно. Я ж соціопат. Їздила на 2-3 дні. Це було зручно (майже не втомлювалась), вигідно тим, з ким я їду (нововведення на кордоні), мені вигідно (щось перевезти туди/звідти під будинок). Потім кредит моєї доброти вкляк і я пересіла на автобус. Потім закрився взагалі і ми купили машину.Обїздили всі вартісні навколишні точки там/тут і грянув локдаун. Згадую ті часи з вдячністю - пройшла курс реабілітації душі. Перегорнула останні років 10 своєї книги буття. Знову відчула себе потрібною і непідробною. 

Сплю я 5-6 годин, мало АЛЕ мені вистачає. Прокинулась - темно, щоб перевірити котра година вмикаю телефон. 

“Для чего я не спє”? ( Dla czego ja nie spie? - чому я не сплю?) 

А дідько тебе знає, чого тобі не спиться? СПИ! Але якщо ти вже виспався, ідем покажу - де що лежить. 

Така оказія ( okazja - випадок) Весело все починалось)

P. S. Воно і далі все весело АЛЕ карантин додав перцю.

2) Для кого я пишу? (Період "Після",Монолог)

2. Слушне питання. Для кого ж?   Та для себе, насамперед.

Так влаштований Всесвіт, що кожна людина думає в першу чергу про себе. Дехто про інших АЛЕ в призмі себе. У літаках, коли щось трапляється, інструктаж вчить одягнути кисневу маску спочатку собі, а потім вже діти/літні люди/люди з інвалідністю… Бо якщо з тобою щось трапиться - ти вже нікому не допоможеш. Тому думати треба в першу чергу про себе. Трапляються альтруїсти (безкорисливо прагнуть до діяльності на благо інших), АЛЕ… Ти ТАКИХ багато знаєш? От і я) 

Як другий варіант - інстинкт самозбереження, котрий діє на підсвідомому рівні, незалежно від бажання допомогти/нашкодити. Я пишу, бо мені таке заняття приносить позитивні емоції. Це дааалеко не перша моя спроба пера чи кнопок. В країнах, де цивілізація розвинута краще, де все для людей і їх захист не пустий набір слів - професія психолога є дуууже поширеною і затребуваною. Ми ж звертаємось до стоматолога у разі потреби/болить зуб. То у чому проблема, якщо виникає халепа іншого характеру. Лікуйся ;) Звернись до психолога чи психотерапевта. (не плутай з психіатром! Перший займається профілактикою і працює з настроєм, характером, звичками… Психіатр же лікує складні і не дуже випадки). У розвинутіших державах це звичайна професія. У нас лікарями душ є всі, хто працює у сфері сервісу. Кожен перукар, візажист, лікар… - ВСІ, хто перетинається з живими людьми. Це рідні/знайомі/говорящі. Дехто вміючи, дехто ні. Бракує сміливості нагадати про професійні обов'язки та етичні норми, виховання таке слухняне? То терпи. Краще говорити про погоду ;) Вже пробувала писати: про абстрактне (понеділок, лицемірство, ранок); про свою кицьку (Аська); про участь у революції від міфічного персонажа…; це вже третій блог (Перший вела переважно мовою агресора, тому посилання не даю. Другий видалила бо... Видалила і все тут); писала щоденники (хто їх не писав? Така собі підліткова мулька). Це свого роду терапія, розмова з психологом АЛЕ його вибір залежить від тебе. Не надто правильна тактика. Може тому серед відомих письменників і поетів, скульпторів і художників так багато неадекватів, які “мають щось до себе” - х/з. 

Ліричний відступ: всі мої щоденники Зеляк Юра Едуардович найшов і прочитав, поки я була в комі, на межі зі смертю. Як ТАК??? Це ж особисте!

І не треба мене по-людськи жаліти. Мені по людськи ПОполам - це ображає та знецінює. Дякую АЛЕ якось САМА дам раду. Звикла. Це зрештою одна з причин, чому я пишу. Тепер в інтернеті теж. Є обліковий запис захищений паролем, там хмара всього. Так, їх ламають і крадуть інформацію АЛЕ кому я треба. Та і безслідно ніщо не зникає і нізвідки не береться, все можна відновити. От і пишу) є про що/кого. Писала завжди… кооолись навіть поезію (ото мене крило в пубертатний період). Мені це приносить задоволення. Це допомагає розкласти по поличках, як на прилавку в аптеці свої хаотичні думки. Жити з перманентним броунівським рухом в голові - важко. Іноді іду в магазин, складаю попередньо вдома список товарів, а повертаюсь додому як тлумок. Куплю всяку дрянь, яка потрапляє на очі, а те за чим шла - ні, так ще й список вдома забуду. Уникати ситуацій такого плану мені допомагає писанина. Це свого роду заняття, хобі… не робота, бо за неї ж не платять. Блогер - це ж безробітний))) 

Далі вчусь - робити посилання на джерело в інтернеті або у себе в ресурсах. Обожнюю це діло (вчитись), мозок - же не тисне у черепушку. 

Кому ця писанина треба? А кому заважає? Вийди і не читай ;) Мені вона треба! Такий період життя - треба побути самій і влаштувати свій розбір польотів. Допомогти комусь порадою чи своїм прикладом, адже на чужих помилках теж вчаться. Застерегти від необдуманих вчинків (не підписувати собі печальний вердикт). Для кого я давлю кнопки і викидаю у всесвітню павутину це все? А нащо ти викидаєш непотріб, зламані речі, які належно не працюють…? Так і я позбуваюсь сміття, щоб звільнилось місце новому. Старе чи не потрібне викидають, воно вже своє віджило, переболіло, не потрібне - без нього легше дихати. Я звільняю свій простір, то для КОГО це важливо;) ??? Я пишу про минуле, плани на майбутнє, про певну точку зору, про свої думки, стосовно чогось… Або й просто пишу. Колись видам збірки різної тематики, різного кольору, різного вмісту. Мрія/мета/мотивація )

1) Чому я це пишу? (Період "Після",Монолог)

1. Чому?

Якщо тобі щось не подобається, це - твої проблеми. Мені - ОК) Я ж не маю до них ЖОДНОГО відношення. Мені ні задурно, ні з доплатою не треба твого негативного оціночного судження.

Я писала раніше і буду писати надалі, навіть якщо ніхто не читає. Мені ОК, проблеми то в тебе) У мене сім п'ятниць на тиждень. Тому я гармонійно, поєдную багато речей одночасно. Нууу, це я так думаю, а як насправді х/з. Гармонійність я відточую в екстремальних умовах побуту. Тобто вчусь і вдосконалююсь. Для того щоб нічого не робити - треба вміти все. Тому і берусь паралельно за різне, економлячи час. Методом спроб і помилок перебираю різне, цікаво ж спробувати якомога більше АЛЕ рідко доводжу до кінця початі справи. Намагаюсь та не завжди виходить, іноді форс-мажорно, тобто від мене - це не залежить. Іноді відчуваю, що НЕ МОЄ І ВСЕ. Нема на то ради. До фіналу не доведу АЛЕ навчусь. Тому братись за все одночасно обожнюю і вже звикла. Читаю 3-4 книги (в дорозі (дякуючи Зеляку Юрі Едьковичу тепер вже не за кермом, а пасажиром). Читаю коли їм, щось по психології, для навчання/саморозвитку); пишу 4-5 ессе (переключаюсь на різну тематику, так простіше)... Слухати музику в плеєрі, читати, їсти яблука/печеньки і підтримувати розмову - це банально, ТАК вміють всі, напевно. При цьому я підспівую, переклацую на електронці сторінки, жую і ковтаю та уважно киваю співрозмовнику. Головне не вдавитись). От і зараз грає музика, іду варити каву (змолоти зерна, додати корицю), щось приготую (може ж колись неквапливо з'їм, читаючи книжку) дивлюся фільм (сюжет можу переказати), по черзі пишу різні ессе (наразі чотири на різних етапах), пробую відпочити (треба як-не-як). Ще плюс я планую: прибирання, прання, закупи, одяг, вирішую, що приготувати на потім, що для цього треба купити, а що є… Мабуть подібний коктейль у багатьох. Скачала на телефон нотатник, так не встигаю записувати. Добре що пам'ять не підводить. Справи просуваються повільно, АЛЕ мені не горить Не встигну - печалька АЛЕ переживу. Пам'ятаю помітила з перших днів на роботі, що мій шеф дуже плутався і забувався, невдовзі зрозуміла чому. Він як мультимейкер робив різне одночасно, а коли не робив - розробляв ПЛАН виконання цього різного. Процесор ЕОМ біля нього курить бамбук. Чому я це пишу? Вже зрозуміла, що кіна не буде, совість у тебе (Зеляк Юра Едькович) не прокинеться. Може вже й здохла взагалі. ПЄЧАЛЬ. Та тобі банально соромно за себе і свою маму. Ти приховуєш це навіть від себе. Це ж ТАКА пляма на твоїй ідеально вилизаній мамою репутації, краще вдати, що НІЧОГО не було. Очі не бачать - серце не болить. Нічо-нічо, я ще колись приїду в гості. Моооже, АЛЕ ти чекай), хоч мені дешевше підключати не юриста, а не байДУЖИХ БРАТКІВ. Хай би тебе трохи підрихтували. P. S. Відчуваю - вилізе тобі моя поїздка в Моршин боком. Все починається з мрії! Мета/мотив/мотивація) Я ж не прагну вже завтра прокинутись відомою, зовсім ні. Стараюсь для тебе, лаври твої, не дякуй. У нас чимало спільних знайомих. Шість років разом, дві спільні роботи (одна до аварії, друга після. Це ж скільки спільних знайомих. Обов"язково опишу щось пікантне з того періоду. Якщо хтось один прочитає, а прочитає не один - вже не даремно проведений час). Не добиваюсь я слави. Навпаки, мені страшно - боюсь щось забути. Та лааадно, придумаю ;) ПІПЕЦ трагедія, мене-то там вже нема. З чого все почалось? Кооолись загітував швагро взяти участь у квест-грі по інтернету. То всьо через нього ;) ОППА, я вже не одна, там є публіка) Потім брала участь в обговореннях на форумах, бесіди зазвичай велися в односторонньому порядку (монологи). Для відповіді потрібно було зловити людину в ефірі (онлайн). Тому діалоги тривали у вечірній час. Вночі - діти, вдень домогосподарки без роботи - рівень інтелекту рубав з ніг - що там, що там, у ракушки мабуть більше мізків. Давлять клавіатуру, бо вміють. От ЩО спільного? Ні говорити, ні слухати. Спілкуватись я намагалась лише з тими, хто з'явився в мережі рідко/працював. Були і такі персонажі, котрі писали на роботі. Це - ні поговорити, ні попрацювати. Навіть один Новий Рік відмічала по скайпу. Домовились в чаті, зідзвонились… Я у Львові жила тоді, знайомий з Києва. З тих пір дружимо буквами) Дрю, ВІТАННЯ ;) 

Ще до аварії в соціальній мережі познайомились з дівчинкою. Там спільний діагноз - ім'я) Дружимо не лише буквами, а й інтерактивно: бачились до і після аварії. Білка, ВІТАННЯ. Ще одна спільна знайома з Зеляком. 6 років, на секундочку! До речі треба замутити спільне об'єднання однодумців під кодовою назвою "Тримайся мене і біда не мине"/"Стрижу, брию...ставлю п'явок"... П"ять тезок вже знаю, а однодумців ще більше - депутатський корпус

назбираємо. Буде депутатський корпус миру, а шо? Мир нашій країні не завадить. Міжнароднього рівня, навіть міжконтинентального. На міжГАЛАКТИЧНИЙ рівень я контактів ЩЕ не маю.  

От і як не давити клавіатуру - тут БІЗНЕС накльовується;) Тому і стараюсь писати - дистанційно соціалізуюсь, періодично працюючи з дому, треба ж на щось жити...

ГОСТІ (Період "Після",Монолог)

Моє відношення на їх рахунок неоднозначне. Приймати гостей я в принципі люблю АЛЕ не вмію. Раніше пускала додому лише запрошених, решту могла і послати дааалеко-предалеко. Або прийняти ТАК, що й досі не ходять. Не прошені, то не гості, а геморой! Ото прийде, натопче, поп'є, поїсть...а у мене свої плани. Не розумію, ЯК можна впасти на голову без елементарного попередження.

P.S. Хоча сама падала не раз!

Не вмієш? - Навчи когось. Тому я і пишу… вчуся!  Вірогідно по цій же причині, як грибів після дощу розвелося стільки майстрів-самоучок, коучів, блогерів. Направду, це ж прекрасно!!! Люди вчаться) Спочатку корявенько, методом наукового тиць АЛЕ не святі горшки ліплять. Як писав Т. Шевченко: І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь.  Зразу робиться тільки БІДА (мені це доообре відомо)!

Дуууже сподіваюсь, що 1000 від преЗЕдента можна буде витратити на книжки. М. Лабковський - перший). Сподіваюсь їх куплю не лише я. Люди - читайте, вчіться, включайте сіру речовину! В процесі навертаєш хмару матеріалу/теорії. Потім вдосконалюєш у житті і БІНГО. 

Найкращими вчителями є практики. У них на стільки відшліфовані знання, що навіть спостереження за їхньою роботою - це вже свого роду навчання. Переконана, найдревнішою професією була педагогіка, хай звиняють раби платного кохання. Є ж поняття “мавпування”? Це означає - брати приклад, вчитись (на чужих помилках теж). А ми пішли від кого? Присутність вищих сил не відкидаю взагалі. Недавно САМА навчилась приймати гостей, (книги/фільми/тренінги). Подивіться фільм про Тадж-Махал - "Готель Мумбаї". Цитата: "Гості - це Боги"!

У них теж є свої плани, зазвичай немає часу і зооовсім не факт, що вони раді Вас бачити, особливо без настрою. Не варто потім задаватись питаннями: куди всі ділись? Чому ніхто не іде, не їде і не дзвонить? У всіх своє життя: заплутане, непередбачуване, коротке (воно минає галопом). Навколо стільки всього, часу ні у кого на твою некороновану персону немає. Життя - одне/складне. Час це - розкіш!

Ще більше я люблю їздити чи ходити в гості. Зміна декорацій, дорога, щось нове, небачене давно або й ніколи. Тепер я заздалегідь повідомляю про свою імовірну появу, щоб не нарватись на ТЕПЛИЙ прийом. Так як це - навчання, то по ходу, запам'ятовую, занотовую, роблю висновки. Якщо всюди аншлаг і ніхто не чекає альтернативою є церква. Там завжди раді бачити.

Пертись в гості без настрою або з пустими руками не варіант! Озирнись довкола, є море потрібних речей, які можна подарувати. Головне не нав'язувати гору х/з чого, що собі не треба. З подарунками теж не все гладко. Є своєрідна манера, ритуал дарування/прийому. Дарують від душі! Не знецінюйте подарунок, як непотрібну річ, вона ідеальна, ТОМУ ви саме її даруєте. Не варто перераховувати всі її недоліки, зазначаючи, що ВАМ вона не підійшла. Покажіть, що спите і бачите саме такий презент. Не можна показувати, що викинете цю річ, якщо вона І ТУТ ТЕЖ не потрібна. Приймають з дорогою душею! Так, ніби САМЕ про такий подарунок ви особисто мріяли все своє життя, ніби не уявляєте подальшого свого існування без цього презенту. Хай, саме зараз у ній немає потреби, згодом як знайдете. АЛЕ…. 

Є люди до яких краще прийти з пустими руками...хіба попередивши)

Така гра! Треба знати правила і бути відмінним гравцем, щоб тебе радо приймали в команді.

ПОКАТУШКИ (Покатушки "Після")

Люблю їздити. Любила за кермом, поки Зеляк Юра Едуардович прокатав мене в ТЕПЕР і я вже неповносправний пасажир. Ну не виходить мені безслідно забути скотиняку. Зараз зима, слизько - я падаю, а тому частенько згадую Зеляка фазеологізмом ("незлим, тихим словом").

Позитивне відношення до дороги залишилось. Якщо я не в силах змінити сталий стан буття, міняю своє відношення до нього і все навколо кардинально змінюється. Тобто, шукаю плюси серед мінусів. Певний період мені випало їздити до сусідньої країни. Так дивно: на людину брали 50 кг. товару. Дивно, бо не важу я стільки. Тупий період, час на інстинктах/на каві/на грані можливостей.

Зараз навряд чи зважилася б повторити той екстрім АЛЕ тоді. Це була свого роду робота, де від водія мало залежати все АЛЕ втрутилась я і внесла свої корективи. Якщо водій отримує від моєї присутності вигоду, то і я отримаю макс., який зможу урвати. Таке життя. Я ж їздила не так за гроші, як заради порції адреналіну/можливостей розширити межі ареалу/мені було тупо скучно. По ходу, я купувала необхідне і не дуже за кошти отримані від такої МАЙЖЕ чесної роботи. Зараз описуючи той період розумію це тривало довго. Важкий період для мого організму. Мінялись водії/машини/місця куди ми їздили/за чим і чого (меблі/хімія/памперси/телевізори/солодощі/фурнітура…). Ще колись детальніше розповім про всі свої турне. Було багато яскравих та незабутніх моментів вартих уваги. Як у калейдоскопі мінялись машини і компанії з якими я їздила, вибирала де комфортніше. Бувало різне, виснажені люди в стресових ситуаціях часами ТАКЕЕЕ чудили. Не переварити і на дуууже голодний шлунок. Бились, сварились, брехали, а гігієна зашкалювала… Згадується як сюрреалізм. Їздили ж з рідними/друзями, а це даремно, котлети - окремо, а мухи - окремо. Якщо ти в житті - ГІМНО, то в дорозі цукерочкою аж ніяк не станеш. Тут вже син не син, жінка не жінка, брат не брат, хлопець не хлопець… Намішали ж ТАААКИЙ вінегрет.

Хоча, не можу не відмітити, що друг пізнається в біді. Чужі люди ставали рідними, а рідні ще ріднішими. Таке життя. Згодом пріоритети помінялись. Я і далі їздила але автобусом. Або не їздила взагалі, їздили до мене.

СПІВБЕСІДА (Період "Після", Монолог)

Усі мої ессе - не плід хворої уяви і не вигадки. Це все цілком реальні історії з цілком реального життя, цілком реальних людей і не лише. Зібрані, згадані і описані мною за останніх 10-15 років. Дещо розповідали самі герої, дещо з власного досвіду. Фактично, я лише надала оповідкам літературної форми, читабельнішої, легшої для сприйняття. Звісно, як заведено зауважувати, що імена і прізвища героїв змінені, з етичних міркувань (хто треба - зрозуміє ;) )

Якісь ессе - смішні, якісь - повчальні. Деякі навіяні духом настрою і опубліковані від душі) Хочу подякувати і перепросити багатьох людей/і не зовсім ;) Дехто допоміг написанню збірки, дехто, навіть не підозрює, що їх розповіді набудуть такої форми. 

Будь-які стосунки це - проституція. Хтось дає і отримує подяку, а хтось бере і платить. Трапляються випадки різні, таке життя. Чи мав місце подарунок, чи насильство, чи звичний спосіб життя… На це впливає виховання. Проституція є кругом. Це і в сім'ї, і на роботі, і в навчальних закладах (там, на секундочку, ВЧАТЬСЯ), і в магазинах... Особливо помітним факт її присутності стає, коли дати нема що або немає можливості. Тут варіантів безліч.

Особисто я тимчасово опинилась за бортом життя, дякуючи ЗЕЛЯК ЮРІЮ ЕДУАРДОВИЧУ. 

Тому і змушена періодично шукати роботу. Тепер знаєте хто МУЗА (правильніше МУЗ), і чому я пишу.  Таке життя.

Це зовсім не означає, що я припиню спроби влаштуватись на коні зручніше. Мені вже не зле АЛЕ може ж бути краще. Риба шукає де глибше, а людина де комфортніше. Так і я шліфую своє середовище перебування. 

Люблю проходити співбесіди. Це можливість зрозуміти свої сильні і слабкі сторони, можливість удосконалити своє резюме або просто змінити декорації. На одній зі співбесід у мене запитали з якою живою істотою/тваринкою я себе асоціюю. Назвала їжачка. Теж блукав у тумані і шукав вчорашній день. А ще колючки (це ж майже холодна зброя, яка завжди під рукою), а ще сила (тягне на тих колючках кучу фруктів. Так, зазвичай це сміття і листя АЛЕ сам факт такої можливості не відкидається). 

Сумно, коли приходиш на співбесіду, а тобі пропонують роботу одразу. Краще вже хай попрощаються, подякують за згаяний час і завянуть. Це ж зникає вся суть, інтерес, азарт… Я ж готувала “спітч”, документи… старалась!

Бували різні випадки лінивих роботодавців. Якщо вже жлобишся на працівника (HR, зазвичай або відділ кадрів), який займається пошуком персоналу, то хоч підготуйся і проведи співбесіду по людськи.

Доречно зауважити, що ЗАВЖДИ потім шкодую за прогавлений мною ж шанс!

 Як показав досвід, яка співбесіда, така й робота… В цілому.

 

Тріксі. Сука! (Ехо минулого, Монолог, Період "ДО",)

Чому ТАК?

Помаранчева революція 2004 року. Була я тоді на Майдані. Ночувала в наметі на вул. Хрещатик. З надією дивилась в майбутнє. Мерзла але не здавалась, боролась за ідею. Спогади, які осадом вкрили підліткову/не замилену свідомість, - двоякі. Це і безліч нових друзів/знайомих і куча моментів, які я не проміняла б ні за які скарби у світі. Бо це коллосальний хороший чи поганий досвід багато у чому. Спартанські умови, різні вікові категорії/соціальний статус/умови перебуваня... - стирають кордони між людьми.

Розчарування від очарування. 

Може, якби дитинство я провела в таборах, не рвалась би в наметове містечко. Х/з. Закінчилось все печально. 

Але те, що відбувається зараз в рази гірше. Фіналом моєї помаранчевої революції стала інавгурація. Типу перемога. 

Типу... 

Дістала мотивуючий пендаль в дупу (для прискорення) і полетіла шкереберть до Львова здавати сесію, наздоганяти згаяне, вчити пропущене... 

Скільки змарновано часу, скільки невиправданих сподівань, скільки розбитих мрій... Мої рожеві окуляри розтовкли, безтурботну посмішку перекривила гримаса відрази...

Тому ТАК! 

Сука(

Є у мене знайома собачка (такса) Тріксі. Завжди, коли її бачу, пригадується поведінка помаранчевої тезки. Теж вірила всім, хто посміхається. Якщо ти  однодумець, то АПРІОРІ не можеш виявитись поганцем.

Як же я помилялась. 

Сталось не так, як гадалось. Свої виявились поганцями, ідею спошлили (вона у кожного своя), помаранчеву ковдру почали перетягувати, кожен на свій бік.

Повернувшись, ще певний час я варилась в ідейному котлі, потім вир побуту закрутився все швидше і швидше... 

Революція для мене зупинилась. Залишились одиниці, котрим можна довіряти, на кого можна розраховувати, яких завжди приємно згадати/зустріти. 

ДУШ (Моршин) (Період "Після")

Взяла путівку в Моршин. В Черче, Немирові, Трускавці... вже була, їду в Моршин.

Відвіз друг, то "його терен". Хоча він має рідних чи знайомих по всьому глобусу. Україна - це верхівка айсберга.

Поселили на 1-ий поверх, щоб ходити менше. На другий же день, зранку переселилась на 4-ий, щоб комфортніше.  Тут майже всі лікуються, я ж відпочиваю/перезавантажуюсь (чищу мозги від сміття), тому так. На поверсі -  кімнати персоналу, вони не ночують - тихо майже завжди.Умови спартанські, АЛЕ знала куди їду. Живу, тобто сплю, одна, решту часу мене нема, ходжу по культурних точках.

В корпусі я лише їм (іноді втикаю) і сплю (5-6 годин. Дивно, АЛЕ я звикла)

Я ж дивний соціопат. 

Якось купалась в душовій, вже мила там голову - мені ОК.

Відчуваю путньої бабульки з мене не буде. Вони теж рано встають і всіх дістають. Я вже почала. То мені ріжуть хліб/ковбасу/сир..., то ідуть зі мною, бо хочу ТАаааМ фотку, то носять мої речі, бо мені тяжко, то... Але бабуськи спокійні, мною ж дідько товче. 

Іти купатись в 4 ранку для мене норм. Дома! Тут все нове. Для мене, а так раритети ще допотопні. Страшно подумати, що буде коли спадщина совка своє відживе. Вона вже переживає не кращі часи. Нове будують, сучасне, прогресивне АЛЕ приватне, державних закладів нема, держава в глииибокій ... 

Звісно, приємно коли нам якась країна дарує (частіше благодійники жертвують нам списане б/у) техніку чи транспорт АЛЕ скоро це все буде зберігатись під відкритим небом.

Будується і відкривається хмара центрів/курортів/вілл... АЛЕ приватного характеру. Як це не нагріти руки? НЄ! Не варіант!

Отже, стартую в душ. Збираю всі свої гелі, креми, шампуні, кондиціонери... Одіваю халат і тусую. Іти через весь коридор (як в гуртожитку з коридорною системою.)

Живу в кііінці коридору, зліва від вікна. Перед туалетом - душова кімната.

Закрила двері, розклала баночки, залізаю в душ, відкриваю кран. І... Гарячої води нема. 

ОК. Тоді хоч помию стратегічно важливі точки. Намочила і...

Вода закінчилась. Мабуть стекло з вечора, те що було в трубах. 

Добре що почала не з голови і не намилилась.

Вискакую з душової, крапаль витираюсь, кидаю свої речі/тапки і в самому халаті  голосно гребу до себе. Холодно пипець!

Тільки зігрілась і повитиралась дали холодну воду. Повернулась, докупалась. Псіханула і помила голову, думала мозги відморожу.

Вже пізніше брала продукти з холодильника на поверсі і зустріла санітарку. Її откровення мене порубало:

- Води до 5 нема, а гарячу в 6 включають, на дверях написаний графік

АЛЕ де б я читала. 

Тепер морально готуюсь на новий забіг в душ.