ПОКИ ЖИВЕШ (Період "Після" про період "ДО")

На запитання виховательки в садочку: - ДЛЯ ЧОГО МИ ЖИВЕМО, я відповіла: - ЩОБ ВМЕРТИ. Треба було бачити цю сцену. Запитуючи вихователька мабуть хотіла почути щось на кшталт: Щоб бавитись з дітками, щоб ходити в садочок, де іграшки та каруселі… А тут ТАКЕ, та ще й з життєрадісною посмішкою. Пам'ятаю, дістала я свій коронний пєндаль і поштопала в куток. Куток у мене був свій, подалі від людських очей в тааакому загашнику, що крім мене і павуків там рідко бували відвідувачі. З тих пір не люблю комах - взагалі ніяких. Навіть гарних метеликів, бо вони сідали на мої квіти і вміли літати. Логічно ж, куток мій, а отже і квіти теж, а літати… вони вільні, а я в кутку. Зрештою, за що? За те, що сказала правду? Вночі буде темно, дощ піде буде мокро, піде сніг - холодно, я лише взяла більший інтервал у часі. Безсмертних нема, всі там будем - це нормально. Не страшно йти, коли справи тут вирішені і від нас не залежить нічого. Зранку знов засвітить сонце, знову будуть злети і падіння, знову життя закрутить барабан. Ми лише тимчасові гості. Нікому не потрібні. З'явилися голі - голими і підем. Кишені у труні не передбачені. Як варіант - єгипетські фараони, чи допомогли їм скарби поховані з ними у гробницях. Здається ні. То - Живи - поки тут, іншими словами “carpe diem" і "memento mori".

Ми можемо розраховувати лише на себе. Звісно, батьки, рідні, друзі, знайомі… Згадувати будуть АЛЕ єдина людина, насправді зацікавлена ти сам. Відчути реальний стан буття можеш тільки ти. Падаєш - боляче, здерті коліна, забиті рукі… перехожі співчувають, або й зловтішаються… Лише тобі дістається лаврова гілка - увесь спектр відчуттів і почуттів. Це ж добре якщо сухо або пухкий і чистий сніг АЛЕ буває різне: гнила калюжа, будне скло, якась тварюка плюне чи ще щось гірше… Таке життя. Пам'ятаю йшла в аптеку. Рівною дорогою обходити було довго, пішла коротшою доріжкою - під гірку. Зимою то було, слизько… Впала. Лежу - сканую свої запчастини, чи все ціле. З Боку йшла бабулька: 

- ЩО ВПАЛА??? 

- Нє. Лежу - загораю. 

Занавіс :) 

 Ну не вмію я сумувати довго, якщо немає причин. Особливо, коли усвідомлюю, що могло ж бути гірше, і буде колись… Таке життя. Згадується мій перший перелом.

Ліва рука (я лівша, на секундочку), початок літа, мені скоро 30 років, віза в Європу в паспорті і … Плани відредагував перелом. Нічого я не відмінила ні разу, просто усвідомила, що буде важче. Як сталась та халепа іноді згадую, захищаючи молоде покоління. Ще тоді жила у Львові, їхала в маршрутці. Зупинка «Стрийський ринок» (БАЗАР, який же то ринок? І тут москалі влізли). Я лише зайшла в транспорт, жила поблизу. Тут з кінця маршрутки “прокидається”, якась бабулька і зносячи все на шляху, летить по головах на вихід. Крейсер “Аврора” - на ходу. Біля мене уповільнил хід і буркнула: - Я ВИХОЖУ, ТИ ШО СЛІПА? ТА ТИ П'ЯНА! Отямилась я вже серед дороги на вулиці, у вихлопних газах тієї ж маршрутки , спираючись вже поломаною рукою на кам'яний бордюр. Потім лікарня, рентген, гіпс… АЛЕ старіше покоління я з тих пір не поважаю! 

До більшості старість приходить з мудрістю, до неї ж прийшла сама або і з маразмом. Поки живеш - не загадь пам'ять про себе. Колись повернеться і не факт, що тобі. Таке життя.

2. Зеляк Наталя Андріївна (Період "Після",Монолог,)

Чорний PR, теж PR, тож не будь свинею: ПОДЯКУЙ! АЛЕ хіба по телефону, бо бачити такий кусок щастя знову … НЕ ГОРЮ БАЖАННЯМ. Хоча яка там до біса вдячність? Відколи сплив позовний термін, ти не те що не помогаєш (хоч якось), ти уникаєш сам факт мого існування, і травми нанесеної твоїм синочком Юрчиком.

Отже продовжую список бля...дей. Львівська Сихівська 4-та поліклініка - сімейний лікар, терапевт. Або просто мамашка/Зелячка. Думаєш, я тобі не вдячна? ТАК ЗВИЧАЙНО! Особлива подяка за нотаріуса, якого тобі порадила подруженція, а ти притягла до мене в реанімаційну палату. Обі змії ще ті, але я вдячна, що не посадила той кусок гімна, який твій синочок - Юрчик. То рідна кров, а я? Та слава Богу ніхто ;) Самі тепер вигрібайте, мені того на совісті не треба. ВАМ всім з тим жити. У будь-якій халепі згадуйте про мене. То ВАМ подяка, бумеранг 29 грудня 2021 року мені виповниться 12 років. Відмічали тоді корпоративний Новий Рік, на роботі, де я колись дооовго працювала.

Мій другий день народження. День як день АЛЕ вечір сповнений спогадами. Вечір, коли мене автогеном вирізали з металевого пожмаканого каркасу авто. Чому я це пишу, чому повертаюсь до подій 12-річної давнини? Я-то забула (не знала ніколи. Була в комі), а от моїм батькам кожен Новий Рік нагадує ті події. Така собі Новорічна казка. Тому хай згадують не лише вони! Дзвінок пізно ввечері і … Мої батьки були впевнені, що за кермом була я. Звісно, машиною керувала ж тоді я, у Зеляка вже раз забрали водійські права за водіння у не тверезому стані. Не тверезий, то трохи випив, а він стояти не міг. Слідчий тієї справи САМ (його не просили, просто зрозумів, що Зеляки не зізнаються) приніс протокол ДТП, де було вказано хто сидів за кермом. Жінка з машини навпроти сказала: я ногою вдарилась, а не головою. За кермом був хлопець! Чи стало легше моїм батькам? Не думаю… АЛЕ ЧОМУ і Зеляк Наталя Андріївна, і Зеляк Едуард Володимирович змовчали??? Захищали сина-довбойоба? Так самі ж виростили, виховали… Захищали себе? Х/з… ЧОМУ про те, що я - пасажир мої батьки дізналися не від Зеляків? Чому/чому/чому??? Земля кругла, ВСЕ повернеться ;) Лікували/рятували мене усіма можливими засобами. Кололи в мене всіляку новорекомендовану панацею, яку мамашка/Зелячка по москальськи називала якось, бо то ж з самої столиці. То ж дочка/косметолог порадила. То вам не хухри-мухри, то АХякеЛІКАРСТВО! Правду казав мій нейрохірург: КНИЖКУ ПОЧИТАЙТЕ! Як у мене не прорізалось третє око? Там же побічних спецефектів до грома. Зараз читаю і розумію: я вижила не дякуючи ДОХТОРАМ, а не зважаючи на них. Світ не без добрих людей, мені в ту ніч з ними щастило. Саму аварію бачив водій швидкої (реанімобіля), що їхав ззаду нас. Нейрохірург з лікарні, куди мене привезли - талантище, просто небайдужі люди, які долучились до мого порятунку… Не хотіла це писати, нагадалось зі снігом і морозом. Мені все одно, я - жива і відносно в порядку, а причетним повернеться. Всі індивідуальні, особливі у своїх талантах. Кожен вважає себе генієм, кращим за інших: "Я вмію ОТАК, а ти нє"! А може і не треба? Хай тішиться своїм ОТАК, ти ж роби інакше - те у чому ти особливий. Щось обов'язково є, варто лише прикласти зусиль і знайти. АЛЕ не здавайся, рано чи пізно втрапиш. Так я шукаю роботу. Роби те, що подобається і не працюватимеш жодного дня. Я люблю писати:

непрофесійно, для себе, мені таке підходить. Взимку, на вулиці холодно, темніє рано - існую дома і давлю клавіатуру. - Напиши книжку. Ти класно пишеш. Займись копірайтингом… - Дякую. Я подумаю. А який у тому сенс? Я пишу для себе, це терапія, можливість проговорити (прописати якесь питання). Можливість згадати когось "незлим, тихим словом". Хто треба - помітить/відмітить. Зазвичай я не повертаюсь до написаного. Це сміття, воно своє віджило, виконало свою міссію і мені вже не цікаве. Читає хтось чи ні - байдуже. Може колись видам пару збірників. Цикл “Монолог” це особисте (думки вголос) він не надто цікавий для широкого загалу. Є речі вартісніші, ті що чіпляють за живе, про які мені приємно згадувати. Які відгукуються багатьом, а не лише мені - це неабияк надихає.

АСЕНІЯ (Асенія, Аська)

Назвати її Аська просто язик не повертається - в серпні десятка гепне. Десять років людських, а котячих скільки? Раритетна тварючка ; )

Здається вік у неї в голові, а там пубертатний період затягнувся. Відчуваю після неї заведу якусь лису чупакабру, по типу сфінкса. Недавно їздила її стригти. Цей процес Аська дуууже “ЛЮБИТЬ” - це для неї стрес. Для грумера теж - болюча тема. Я завжди переживаю: хто кого? За Аську більше, їй же дають наркоз та і машинка з лезами не у неї. Намагаюсь максимально допомогти в процесі стрижки: тримаю, глажу, викидаю зістрижене хутро. І так кожні 3 місяці. Раніше процес займав більше моєї присутності, тепер є кому страждати - помічник - свята людина. Наркоз на Аську не діє, припускаю це якась патологія - на скажених теж не діє. Тому вона пасивно шипить і гарчить - намагається вкусити АЛЕ координація як у мене (у мене - наслідок аварії) - ідеально відсутня. Моя мама її конкретно не любить, після їхнього “мирного контакту” - 6 років тому, під час мого переїзду зі Львова. Вона тоді Аську ловила, мало того, що ні разу не вийшло, котяра ще й подряпала їй всі руки. Мама ніяк не зрозуміє, чому я її не віддала Зеляку назад, то ж його презент. Нормальні люди ТАКЕ не дарують. Мої батьки переконані, що це навмисно, так би мовити, підсунув свиню, помстився. Вона гарна лише коли міцно спить. Ще у Львові її стриг такий грумер, що Чикатило у халаті мясника біля нього близько не пролітав. Останній раз, коли я возила йому Аську він навіть з переноски її не дістав, не зміг. Відмовився, навіть за грубі гроші, від такої роботи. Потім стригла десь по оголошенню, приватно і на дому. Але це ж Аська. Мені помагала її тримати подруга, стрижка вийшла не ідеально, хоч грумер дуууже старалась. "Гра в кальмара" - це невинне збіговисько на чай за грою в дУрня. Львів, то для нас далеко, фізіологічні потреби ніхто не відміняв, тож шукала грумера ближче. Порадили одну - спробувала. На декілька разів норм. АЛЕ потім та тварюка (Аська) виробила імунітет до наркозу і влаштовувала небачені концерти при спробі її зловити і постригти. І там від неї відхрестились. В місцевій великій компанії людей познайомились з дівчинкою-грумером. Аська і там відмітилась. Думаю фізіологія там була ні до чого. Це був жест протесту, тіпа: та гадила я на Вас всіх з високої гори. І тут теж відмовились АЛЕ порадили звернутись до професіонала. Дякую неземне за цю пораду, бо я готова вже була залишити ту переноску з Аською в середині в людному місці. Світ не без добрих людей, хтось би забрав на свою дурну голову. Професіонала звати Марія. Вона знає, що Аська це головний біль ще той. Днів за 2-3 я починаю заходити в гості, готую її морально до факту, що треба стригтись і ми приїдемо. Кожного разу Марія намагається відтягнути незворотнє фразами типу: - Вже відросла? - Недавно ж стригла? Без варіантів - і ми приїдемо. З самого ранку Аська розуміє, що щось відбувається не то. Її не годують і хОзяйка (я, на секундочку) чистить килим, на який вона так старанно линяла. Остаточно її страхи втілюються в реальність, коли я приношу з балкона переноску, тому намагаюсь робити це вже перед виходом з дому. Не годують - діла кепські - Аська ховаться. Не помітиш КУДИ - твоя печаль і шукатимеш дооовго. Інколи хтось знайомий, частіше таксист отримує Аську зі словами: тримай добре, зараз принесу переноску. Те що відбувається потім нагадує вибух бомби, який намагаються прикрити паперовою хустинкою. А я? А що я? Я ж попереджала. І танці з бубном стартують :) Вже в дорозі котяра мявкає таким тоном, ніби вже змирилась АЛЕ жаліється на свою гірку долю і хОзяйку-садюгу, яка несамовито знущається з нещасної тварючки. Я вже за стільки часу звикла ;) У вет кабінеті Аська по голосу впізнає Марію і починає шипіти/гарчати - вітається.

Це її візитівка для всіх, крім мене. Мені ПОполам і їй це доообре відомо.

ІЛЮЗІЯ (Період "Після",Монолог)

Для тих, хто в танку, хочу повідомити: життя - цікава штука, ілюзія, де всі ми гості.

Прийти з поганим настроєм - не варіант. Це ж вперше і востаннє. Треба встигнути - максимум, більше шансу не буде. Бажано не обгадити все навкруг, не варто висловлювати СВОЮ НЕПРОШЕНУ думку - хай корова думає, у неї голова більша. 

Звикла, що на мене реагують дивно/по різному, тому спілкуватись намагаюсь буквами. Ненавидять - Ваше право. Жаліють - дякую, звісно, АЛЕ пожалійте себе та тих кому значно гірше. Жалість і співчуття мене ображають. Знецінюють. Лишній раз нагадують мені, що щось не ТАК. (я і так не забуваю). 

Вже якось ПОполам, байдуже і смішно. Колись рефлексувала, ображалась, щось/комусь доказувала. Обридло - ПОполам. Мені - ОК, звикла вже, пристосувалась, абстрагуюсь слухаючи музику (в навушниках). Я абсолютно повноцінна людина, навіть більше - я вмію жити. Встигла багато, решта попереду. Пройшла парашути, лижі, сноуборд, бальні танці, гімнастику, їздила на машині/велосипеді, плавала… А скільки ентузіазму і позитиву - батарейка енерджайзер - відпочиває.

От літати не вмію. ХАЛЕПА! ;)

Але то ж з області фантастики - людям таке не дано.

По суті - толку з того, що ти живеш - як інертний овоч. Тебе ніхто не згадає. Треба жити для себе ;)

На все свій час. Колись люди масово читали газети. Не підписатись на якусь місцеву тарабарщину, було дурним тоном, першим маячком до божевільні. Тепер навпаки, ти в дурці АЛЕ обкладений публіцистикою. Відмириає професія, всі знайомі мені журналісти або виїхали та/або працюють не за фахом. Зооовсім в іншій галузі, і я їм не дивуюсь. Не надто безпечно тепер висвітлювати будь-яку тематику та і з точки зору економіки - це не вигідно.

Інформаційний простір заполонив інтернет. Хочеш про щось дізнатись? "- дядько Гугл УСЬО розкаже. Він в курсі УСЬОГО". Не їсть і не п'є, графік роботи - цілодобовий, лікарняних і відпусток не буває. Які там декрети і сон? - Він завжди тримає руку на пульсі і готовий допомогти. Інтернет розпустив метастази в усі сфери нашого життя.

На майстрів пера він теж повпливав - Свобода слова. І вже кожна шавка дзяває з-під плоту про свою думку. Залиш її при собі, у тебе хтось питає?...

І почалось. Когось "притискають", когось обмежують у правах. Ніби їх (ці права) знає кожен поздовжній і поперечний. - Сусід сказав… О! Так це все міняє. Він, на секундочку, - місцевий авторитет, аби-що не ляпне, він ДІЛО каже. Така свобода. Хто обирає лідера, такий і лідер.

Кому тепер та правда треба, кому допомогла? Брешуть всі. Так казав навіть Доктор Хаус і я не заперечую. Головне самому вірити у те, що кажеш. Натхненно кивати головою, кліпати очками, дути щоки.

З одного боку - брехати навіть корисно. Це сприяє розвитку фантазії, підвищує рівень адреналіну в крові, робить гімнастику мозку, з іншого - до брехні треба готуватись, імпровізація може вийти боком.  

Приємно спостерігати за роботою професіонала? І не важливо у якій сфері він майстер, головне щоб це було гарно. Іноді слухаєш і розумієш - бреше ж як сивий мерин АЛЕ як красиво, скільки зусиль прикладає, старається. Слухав би й слухав. Далеко не кожен може похвалитись віртуозним володінням якоїсь навички. Для того щоб красиво брехати, більшості не вистачає таланту/дару… Того каталізатору котрий спричинить поштовх до чогось великого. Хай це і брехня ) 

Якщо тебе обманули красиво - це не так прикро. ТАК, маячня АЛЕ ж ЯК ГАРНО.

Якщо брехати, не вмієш - не берись!

TAKA OKAZJA (Покатушки "Після")

До сумнозвісного локдауна була така професія як пасажир на підсадку. Такий замут в законодавстві, можна було на кожну людину брати 50 кг. різного товару. Деякі співвітчизники умудрялись, ще відбивали у сусіда ПДВ - сам процес - вища математика. Той, хто до цього додумався - геній, так злочинець АЛЕ геніальний. Черги на кордоні стояли шалені, вся прикордонна еліта: юристи, менеджера, банкіри сиділи у кожній другій машині. У кожній першій - лежали штабелями, як шпроти в консервній банці… втомились хто від чого. Що робили люди в черзі? А що роблять бабульки на лавочках? Так от: лавки помінялись на сидіння машин, решта залишилась та сама. Ото було добре: сидиш, дощ/сніг на голову не паде, вітер не дме, тепло/прохолодно (зима/літо)…тебе везуть на шопінг, а потім ще й відвезуть назад, де взяли. КРАСОТА) Були й свої мінуси, як завжди, таке життя. Людина - це жива істота, яка має свої фізіологічні потреби: їжа, туалет, сон… Залежно від пори року мінялись кліматичні умови. Ми, я теж була пасажиром, пристосувалися. В черзі до кордону стояли ТАКІ корита, що той факт, шо вони заводяться і їдуть був основним і вирішальним. Це ж РОБОТА, так який комфорт? Водій був директором того курятника, який везе. Як і на кожній роботі - риба гниє з голови. Якщо керівник ГІВНО, то і фірма не фонтан! Від персоналу мало що залежить, платять - їдь мовчки. Про керівника, як про мертвих: або добре, або нічого. Апріорі!

Переїхали ми якось кордон і поїхали на зустріч. Зустрілись, слово за словом, інтонацію і лексику вже ніхто не контролював, піднявся ТААААКИЙ срач. Плеєр я забула зарядити, абстрагуватись від гучних децибелів стало проблемно - відходжу подалі. Зустрічаю пасажира з іншої машини. Пасажир перелякано відкрив Америку у вікно/може мені ж теж чути: 

- Ой. Там чогось дуже голосно кричать… 

- Серіо? Вам не ПОполам? Не на Вас же. 

 Закінчилось усе мирно навіть не бились - то ж родина. До карантину я певний час жила на два доми. Різні країни, різний менталітет, світогляд, різна мова, побут… майже все. Різниця була не космічна, занесло мене не далеко. Спільним елементом були люди, а це я люблю… паталогічно. Я ж соціопат. Їздила на 2-3 дні. Це було зручно (майже не втомлювалась), вигідно тим, з ким я їду (нововведення на кордоні), мені вигідно (щось перевезти туди/звідти під будинок). Потім кредит моєї доброти вкляк і я пересіла на автобус. Потім закрився взагалі і ми купили машину.Обїздили всі вартісні навколишні точки там/тут і грянув локдаун. Згадую ті часи з вдячністю - пройшла курс реабілітації душі. Перегорнула останні років 10 своєї книги буття. Знову відчула себе потрібною і непідробною. 

Сплю я 5-6 годин, мало АЛЕ мені вистачає. Прокинулась - темно, щоб перевірити котра година вмикаю телефон. 

“Для чего я не спє”? ( Dla czego ja nie spie? - чому я не сплю?) 

А дідько тебе знає, чого тобі не спиться? СПИ! Але якщо ти вже виспався, ідем покажу - де що лежить. 

Така оказія ( okazja - випадок) Весело все починалось)

P. S. Воно і далі все весело АЛЕ карантин додав перцю.

2) Для кого я пишу? (Період "Після",Монолог)

2. Слушне питання. Для кого ж?   Та для себе, насамперед.

Так влаштований Всесвіт, що кожна людина думає в першу чергу про себе. Дехто про інших АЛЕ в призмі себе. У літаках, коли щось трапляється, інструктаж вчить одягнути кисневу маску спочатку собі, а потім вже діти/літні люди/люди з інвалідністю… Бо якщо з тобою щось трапиться - ти вже нікому не допоможеш. Тому думати треба в першу чергу про себе. Трапляються альтруїсти (безкорисливо прагнуть до діяльності на благо інших), АЛЕ… Ти ТАКИХ багато знаєш? От і я) 

Як другий варіант - інстинкт самозбереження, котрий діє на підсвідомому рівні, незалежно від бажання допомогти/нашкодити. Я пишу, бо мені таке заняття приносить позитивні емоції. Це дааалеко не перша моя спроба пера чи кнопок. В країнах, де цивілізація розвинута краще, де все для людей і їх захист не пустий набір слів - професія психолога є дуууже поширеною і затребуваною. Ми ж звертаємось до стоматолога у разі потреби/болить зуб. То у чому проблема, якщо виникає халепа іншого характеру. Лікуйся ;) Звернись до психолога чи психотерапевта. (не плутай з психіатром! Перший займається профілактикою і працює з настроєм, характером, звичками… Психіатр же лікує складні і не дуже випадки). У розвинутіших державах це звичайна професія. У нас лікарями душ є всі, хто працює у сфері сервісу. Кожен перукар, візажист, лікар… - ВСІ, хто перетинається з живими людьми. Це рідні/знайомі/говорящі. Дехто вміючи, дехто ні. Бракує сміливості нагадати про професійні обов'язки та етичні норми, виховання таке слухняне? То терпи. Краще говорити про погоду ;) Вже пробувала писати: про абстрактне (понеділок, лицемірство, ранок); про свою кицьку (Аська); про участь у революції від міфічного персонажа…; це вже третій блог (Перший вела переважно мовою агресора, тому посилання не даю. Другий видалила бо... Видалила і все тут); писала щоденники (хто їх не писав? Така собі підліткова мулька). Це свого роду терапія, розмова з психологом АЛЕ його вибір залежить від тебе. Не надто правильна тактика. Може тому серед відомих письменників і поетів, скульпторів і художників так багато неадекватів, які “мають щось до себе” - х/з. 

Ліричний відступ: всі мої щоденники Зеляк Юра Едуардович найшов і прочитав, поки я була в комі, на межі зі смертю. Як ТАК??? Це ж особисте!

І не треба мене по-людськи жаліти. Мені по людськи ПОполам - це ображає та знецінює. Дякую АЛЕ якось САМА дам раду. Звикла. Це зрештою одна з причин, чому я пишу. Тепер в інтернеті теж. Є обліковий запис захищений паролем, там хмара всього. Так, їх ламають і крадуть інформацію АЛЕ кому я треба. Та і безслідно ніщо не зникає і нізвідки не береться, все можна відновити. От і пишу) є про що/кого. Писала завжди… кооолись навіть поезію (ото мене крило в пубертатний період). Мені це приносить задоволення. Це допомагає розкласти по поличках, як на прилавку в аптеці свої хаотичні думки. Жити з перманентним броунівським рухом в голові - важко. Іноді іду в магазин, складаю попередньо вдома список товарів, а повертаюсь додому як тлумок. Куплю всяку дрянь, яка потрапляє на очі, а те за чим шла - ні, так ще й список вдома забуду. Уникати ситуацій такого плану мені допомагає писанина. Це свого роду заняття, хобі… не робота, бо за неї ж не платять. Блогер - це ж безробітний))) 

Далі вчусь - робити посилання на джерело в інтернеті або у себе в ресурсах. Обожнюю це діло (вчитись), мозок - же не тисне у черепушку. 

Кому ця писанина треба? А кому заважає? Вийди і не читай ;) Мені вона треба! Такий період життя - треба побути самій і влаштувати свій розбір польотів. Допомогти комусь порадою чи своїм прикладом, адже на чужих помилках теж вчаться. Застерегти від необдуманих вчинків (не підписувати собі печальний вердикт). Для кого я давлю кнопки і викидаю у всесвітню павутину це все? А нащо ти викидаєш непотріб, зламані речі, які належно не працюють…? Так і я позбуваюсь сміття, щоб звільнилось місце новому. Старе чи не потрібне викидають, воно вже своє віджило, переболіло, не потрібне - без нього легше дихати. Я звільняю свій простір, то для КОГО це важливо;) ??? Я пишу про минуле, плани на майбутнє, про певну точку зору, про свої думки, стосовно чогось… Або й просто пишу. Колись видам збірки різної тематики, різного кольору, різного вмісту. Мрія/мета/мотивація )

1) Чому я це пишу? (Період "Після",Монолог)

1. Чому?

Якщо тобі щось не подобається, це - твої проблеми. Мені - ОК) Я ж не маю до них ЖОДНОГО відношення. Мені ні задурно, ні з доплатою не треба твого негативного оціночного судження.

Я писала раніше і буду писати надалі, навіть якщо ніхто не читає. Мені ОК, проблеми то в тебе) У мене сім п'ятниць на тиждень. Тому я гармонійно, поєдную багато речей одночасно. Нууу, це я так думаю, а як насправді х/з. Гармонійність я відточую в екстремальних умовах побуту. Тобто вчусь і вдосконалююсь. Для того щоб нічого не робити - треба вміти все. Тому і берусь паралельно за різне, економлячи час. Методом спроб і помилок перебираю різне, цікаво ж спробувати якомога більше АЛЕ рідко доводжу до кінця початі справи. Намагаюсь та не завжди виходить, іноді форс-мажорно, тобто від мене - це не залежить. Іноді відчуваю, що НЕ МОЄ І ВСЕ. Нема на то ради. До фіналу не доведу АЛЕ навчусь. Тому братись за все одночасно обожнюю і вже звикла. Читаю 3-4 книги (в дорозі (дякуючи Зеляку Юрі Едьковичу тепер вже не за кермом, а пасажиром). Читаю коли їм, щось по психології, для навчання/саморозвитку); пишу 4-5 ессе (переключаюсь на різну тематику, так простіше)... Слухати музику в плеєрі, читати, їсти яблука/печеньки і підтримувати розмову - це банально, ТАК вміють всі, напевно. При цьому я підспівую, переклацую на електронці сторінки, жую і ковтаю та уважно киваю співрозмовнику. Головне не вдавитись). От і зараз грає музика, іду варити каву (змолоти зерна, додати корицю), щось приготую (може ж колись неквапливо з'їм, читаючи книжку) дивлюся фільм (сюжет можу переказати), по черзі пишу різні ессе (наразі чотири на різних етапах), пробую відпочити (треба як-не-як). Ще плюс я планую: прибирання, прання, закупи, одяг, вирішую, що приготувати на потім, що для цього треба купити, а що є… Мабуть подібний коктейль у багатьох. Скачала на телефон нотатник, так не встигаю записувати. Добре що пам'ять не підводить. Справи просуваються повільно, АЛЕ мені не горить Не встигну - печалька АЛЕ переживу. Пам'ятаю помітила з перших днів на роботі, що мій шеф дуже плутався і забувався, невдовзі зрозуміла чому. Він як мультимейкер робив різне одночасно, а коли не робив - розробляв ПЛАН виконання цього різного. Процесор ЕОМ біля нього курить бамбук. Чому я це пишу? Вже зрозуміла, що кіна не буде, совість у тебе (Зеляк Юра Едькович) не прокинеться. Може вже й здохла взагалі. ПЄЧАЛЬ. Та тобі банально соромно за себе і свою маму. Ти приховуєш це навіть від себе. Це ж ТАКА пляма на твоїй ідеально вилизаній мамою репутації, краще вдати, що НІЧОГО не було. Очі не бачать - серце не болить. Нічо-нічо, я ще колись приїду в гості. Моооже, АЛЕ ти чекай), хоч мені дешевше підключати не юриста, а не байДУЖИХ БРАТКІВ. Хай би тебе трохи підрихтували. P. S. Відчуваю - вилізе тобі моя поїздка в Моршин боком. Все починається з мрії! Мета/мотив/мотивація) Я ж не прагну вже завтра прокинутись відомою, зовсім ні. Стараюсь для тебе, лаври твої, не дякуй. У нас чимало спільних знайомих. Шість років разом, дві спільні роботи (одна до аварії, друга після. Це ж скільки спільних знайомих. Обов"язково опишу щось пікантне з того періоду. Якщо хтось один прочитає, а прочитає не один - вже не даремно проведений час). Не добиваюсь я слави. Навпаки, мені страшно - боюсь щось забути. Та лааадно, придумаю ;) ПІПЕЦ трагедія, мене-то там вже нема. З чого все почалось? Кооолись загітував швагро взяти участь у квест-грі по інтернету. То всьо через нього ;) ОППА, я вже не одна, там є публіка) Потім брала участь в обговореннях на форумах, бесіди зазвичай велися в односторонньому порядку (монологи). Для відповіді потрібно було зловити людину в ефірі (онлайн). Тому діалоги тривали у вечірній час. Вночі - діти, вдень домогосподарки без роботи - рівень інтелекту рубав з ніг - що там, що там, у ракушки мабуть більше мізків. Давлять клавіатуру, бо вміють. От ЩО спільного? Ні говорити, ні слухати. Спілкуватись я намагалась лише з тими, хто з'явився в мережі рідко/працював. Були і такі персонажі, котрі писали на роботі. Це - ні поговорити, ні попрацювати. Навіть один Новий Рік відмічала по скайпу. Домовились в чаті, зідзвонились… Я у Львові жила тоді, знайомий з Києва. З тих пір дружимо буквами) Дрю, ВІТАННЯ ;) 

Ще до аварії в соціальній мережі познайомились з дівчинкою. Там спільний діагноз - ім'я) Дружимо не лише буквами, а й інтерактивно: бачились до і після аварії. Білка, ВІТАННЯ. Ще одна спільна знайома з Зеляком. 6 років, на секундочку! До речі треба замутити спільне об'єднання однодумців під кодовою назвою "Тримайся мене і біда не мине"/"Стрижу, брию...ставлю п'явок"... П"ять тезок вже знаю, а однодумців ще більше - депутатський корпус

назбираємо. Буде депутатський корпус миру, а шо? Мир нашій країні не завадить. Міжнароднього рівня, навіть міжконтинентального. На міжГАЛАКТИЧНИЙ рівень я контактів ЩЕ не маю.  

От і як не давити клавіатуру - тут БІЗНЕС накльовується;) Тому і стараюсь писати - дистанційно соціалізуюсь, періодично працюючи з дому, треба ж на щось жити...

ГОСТІ (Період "Після",Монолог)

Моє відношення на їх рахунок неоднозначне. Приймати гостей я в принципі люблю АЛЕ не вмію. Раніше пускала додому лише запрошених, решту могла і послати дааалеко-предалеко. Або прийняти ТАК, що й досі не ходять. Не прошені, то не гості, а геморой! Ото прийде, натопче, поп'є, поїсть...а у мене свої плани. Не розумію, ЯК можна впасти на голову без елементарного попередження.

P.S. Хоча сама падала не раз!

Не вмієш? - Навчи когось. Тому я і пишу… вчуся!  Вірогідно по цій же причині, як грибів після дощу розвелося стільки майстрів-самоучок, коучів, блогерів. Направду, це ж прекрасно!!! Люди вчаться) Спочатку корявенько, методом наукового тиць АЛЕ не святі горшки ліплять. Як писав Т. Шевченко: І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь.  Зразу робиться тільки БІДА (мені це доообре відомо)!

Дуууже сподіваюсь, що 1000 від преЗЕдента можна буде витратити на книжки. М. Лабковський - перший). Сподіваюсь їх куплю не лише я. Люди - читайте, вчіться, включайте сіру речовину! В процесі навертаєш хмару матеріалу/теорії. Потім вдосконалюєш у житті і БІНГО. 

Найкращими вчителями є практики. У них на стільки відшліфовані знання, що навіть спостереження за їхньою роботою - це вже свого роду навчання. Переконана, найдревнішою професією була педагогіка, хай звиняють раби платного кохання. Є ж поняття “мавпування”? Це означає - брати приклад, вчитись (на чужих помилках теж). А ми пішли від кого? Присутність вищих сил не відкидаю взагалі. Недавно САМА навчилась приймати гостей, (книги/фільми/тренінги). Подивіться фільм про Тадж-Махал - "Готель Мумбаї". Цитата: "Гості - це Боги"!

У них теж є свої плани, зазвичай немає часу і зооовсім не факт, що вони раді Вас бачити, особливо без настрою. Не варто потім задаватись питаннями: куди всі ділись? Чому ніхто не іде, не їде і не дзвонить? У всіх своє життя: заплутане, непередбачуване, коротке (воно минає галопом). Навколо стільки всього, часу ні у кого на твою некороновану персону немає. Життя - одне/складне. Час це - розкіш!

Ще більше я люблю їздити чи ходити в гості. Зміна декорацій, дорога, щось нове, небачене давно або й ніколи. Тепер я заздалегідь повідомляю про свою імовірну появу, щоб не нарватись на ТЕПЛИЙ прийом. Так як це - навчання, то по ходу, запам'ятовую, занотовую, роблю висновки. Якщо всюди аншлаг і ніхто не чекає альтернативою є церква. Там завжди раді бачити.

Пертись в гості без настрою або з пустими руками не варіант! Озирнись довкола, є море потрібних речей, які можна подарувати. Головне не нав'язувати гору х/з чого, що собі не треба. З подарунками теж не все гладко. Є своєрідна манера, ритуал дарування/прийому. Дарують від душі! Не знецінюйте подарунок, як непотрібну річ, вона ідеальна, ТОМУ ви саме її даруєте. Не варто перераховувати всі її недоліки, зазначаючи, що ВАМ вона не підійшла. Покажіть, що спите і бачите саме такий презент. Не можна показувати, що викинете цю річ, якщо вона І ТУТ ТЕЖ не потрібна. Приймають з дорогою душею! Так, ніби САМЕ про такий подарунок ви особисто мріяли все своє життя, ніби не уявляєте подальшого свого існування без цього презенту. Хай, саме зараз у ній немає потреби, згодом як знайдете. АЛЕ…. 

Є люди до яких краще прийти з пустими руками...хіба попередивши)

Така гра! Треба знати правила і бути відмінним гравцем, щоб тебе радо приймали в команді.

ПОКАТУШКИ (Покатушки "Після")

Люблю їздити. Любила за кермом, поки Зеляк Юра Едуардович прокатав мене в ТЕПЕР і я вже неповносправний пасажир. Ну не виходить мені безслідно забути скотиняку. Зараз зима, слизько - я падаю, а тому частенько згадую Зеляка фазеологізмом ("незлим, тихим словом").

Позитивне відношення до дороги залишилось. Якщо я не в силах змінити сталий стан буття, міняю своє відношення до нього і все навколо кардинально змінюється. Тобто, шукаю плюси серед мінусів. Певний період мені випало їздити до сусідньої країни. Так дивно: на людину брали 50 кг. товару. Дивно, бо не важу я стільки. Тупий період, час на інстинктах/на каві/на грані можливостей.

Зараз навряд чи зважилася б повторити той екстрім АЛЕ тоді. Це була свого роду робота, де від водія мало залежати все АЛЕ втрутилась я і внесла свої корективи. Якщо водій отримує від моєї присутності вигоду, то і я отримаю макс., який зможу урвати. Таке життя. Я ж їздила не так за гроші, як заради порції адреналіну/можливостей розширити межі ареалу/мені було тупо скучно. По ходу, я купувала необхідне і не дуже за кошти отримані від такої МАЙЖЕ чесної роботи. Зараз описуючи той період розумію це тривало довго. Важкий період для мого організму. Мінялись водії/машини/місця куди ми їздили/за чим і чого (меблі/хімія/памперси/телевізори/солодощі/фурнітура…). Ще колись детальніше розповім про всі свої турне. Було багато яскравих та незабутніх моментів вартих уваги. Як у калейдоскопі мінялись машини і компанії з якими я їздила, вибирала де комфортніше. Бувало різне, виснажені люди в стресових ситуаціях часами ТАКЕЕЕ чудили. Не переварити і на дуууже голодний шлунок. Бились, сварились, брехали, а гігієна зашкалювала… Згадується як сюрреалізм. Їздили ж з рідними/друзями, а це даремно, котлети - окремо, а мухи - окремо. Якщо ти в житті - ГІМНО, то в дорозі цукерочкою аж ніяк не станеш. Тут вже син не син, жінка не жінка, брат не брат, хлопець не хлопець… Намішали ж ТАААКИЙ вінегрет.

Хоча, не можу не відмітити, що друг пізнається в біді. Чужі люди ставали рідними, а рідні ще ріднішими. Таке життя. Згодом пріоритети помінялись. Я і далі їздила але автобусом. Або не їздила взагалі, їздили до мене.

СПІВБЕСІДА (Період "Після", Монолог)

Усі мої ессе - не плід хворої уяви і не вигадки. Це все цілком реальні історії з цілком реального життя, цілком реальних людей і не лише. Зібрані, згадані і описані мною за останніх 10-15 років. Дещо розповідали самі герої, дещо з власного досвіду. Фактично, я лише надала оповідкам літературної форми, читабельнішої, легшої для сприйняття. Звісно, як заведено зауважувати, що імена і прізвища героїв змінені, з етичних міркувань (хто треба - зрозуміє ;) )

Якісь ессе - смішні, якісь - повчальні. Деякі навіяні духом настрою і опубліковані від душі) Хочу подякувати і перепросити багатьох людей/і не зовсім ;) Дехто допоміг написанню збірки, дехто, навіть не підозрює, що їх розповіді набудуть такої форми. 

Будь-які стосунки це - проституція. Хтось дає і отримує подяку, а хтось бере і платить. Трапляються випадки різні, таке життя. Чи мав місце подарунок, чи насильство, чи звичний спосіб життя… На це впливає виховання. Проституція є кругом. Це і в сім'ї, і на роботі, і в навчальних закладах (там, на секундочку, ВЧАТЬСЯ), і в магазинах... Особливо помітним факт її присутності стає, коли дати нема що або немає можливості. Тут варіантів безліч.

Особисто я тимчасово опинилась за бортом життя, дякуючи ЗЕЛЯК ЮРІЮ ЕДУАРДОВИЧУ. 

Тому і змушена періодично шукати роботу. Тепер знаєте хто МУЗА (правильніше МУЗ), і чому я пишу.  Таке життя.

Це зовсім не означає, що я припиню спроби влаштуватись на коні зручніше. Мені вже не зле АЛЕ може ж бути краще. Риба шукає де глибше, а людина де комфортніше. Так і я шліфую своє середовище перебування. 

Люблю проходити співбесіди. Це можливість зрозуміти свої сильні і слабкі сторони, можливість удосконалити своє резюме або просто змінити декорації. На одній зі співбесід у мене запитали з якою живою істотою/тваринкою я себе асоціюю. Назвала їжачка. Теж блукав у тумані і шукав вчорашній день. А ще колючки (це ж майже холодна зброя, яка завжди під рукою), а ще сила (тягне на тих колючках кучу фруктів. Так, зазвичай це сміття і листя АЛЕ сам факт такої можливості не відкидається). 

Сумно, коли приходиш на співбесіду, а тобі пропонують роботу одразу. Краще вже хай попрощаються, подякують за згаяний час і завянуть. Це ж зникає вся суть, інтерес, азарт… Я ж готувала “спітч”, документи… старалась!

Бували різні випадки лінивих роботодавців. Якщо вже жлобишся на працівника (HR, зазвичай або відділ кадрів), який займається пошуком персоналу, то хоч підготуйся і проведи співбесіду по людськи.

Доречно зауважити, що ЗАВЖДИ потім шкодую за прогавлений мною ж шанс!

 Як показав досвід, яка співбесіда, така й робота… В цілому.

 

Тріксі. Сука! (Ехо минулого, Монолог, Період "ДО",)

Чому ТАК?

Помаранчева революція 2004 року. Була я тоді на Майдані. Ночувала в наметі на вул. Хрещатик. З надією дивилась в майбутнє. Мерзла але не здавалась, боролась за ідею. Спогади, які осадом вкрили підліткову/не замилену свідомість, - двоякі. Це і безліч нових друзів/знайомих і куча моментів, які я не проміняла б ні за які скарби у світі. Бо це коллосальний хороший чи поганий досвід багато у чому. Спартанські умови, різні вікові категорії/соціальний статус/умови перебуваня... - стирають кордони між людьми.

Розчарування від очарування. 

Може, якби дитинство я провела в таборах, не рвалась би в наметове містечко. Х/з. Закінчилось все печально. 

Але те, що відбувається зараз в рази гірше. Фіналом моєї помаранчевої революції стала інавгурація. Типу перемога. 

Типу... 

Дістала мотивуючий пендаль в дупу (для прискорення) і полетіла шкереберть до Львова здавати сесію, наздоганяти згаяне, вчити пропущене... 

Скільки змарновано часу, скільки невиправданих сподівань, скільки розбитих мрій... Мої рожеві окуляри розтовкли, безтурботну посмішку перекривила гримаса відрази...

Тому ТАК! 

Сука(

Є у мене знайома собачка (такса) Тріксі. Завжди, коли її бачу, пригадується поведінка помаранчевої тезки. Теж вірила всім, хто посміхається. Якщо ти  однодумець, то АПРІОРІ не можеш виявитись поганцем.

Як же я помилялась. 

Сталось не так, як гадалось. Свої виявились поганцями, ідею спошлили (вона у кожного своя), помаранчеву ковдру почали перетягувати, кожен на свій бік.

Повернувшись, ще певний час я варилась в ідейному котлі, потім вир побуту закрутився все швидше і швидше... 

Революція для мене зупинилась. Залишились одиниці, котрим можна довіряти, на кого можна розраховувати, яких завжди приємно згадати/зустріти. 

ДУШ (Моршин) (Період "Після")

Взяла путівку в Моршин. В Черче, Немирові, Трускавці... вже була, їду в Моршин.

Відвіз друг, то "його терен". Хоча він має рідних чи знайомих по всьому глобусу. Україна - це верхівка айсберга.

Поселили на 1-ий поверх, щоб ходити менше. На другий же день, зранку переселилась на 4-ий, щоб комфортніше.  Тут майже всі лікуються, я ж відпочиваю/перезавантажуюсь (чищу мозги від сміття), тому так. На поверсі -  кімнати персоналу, вони не ночують - тихо майже завжди.Умови спартанські, АЛЕ знала куди їду. Живу, тобто сплю, одна, решту часу мене нема, ходжу по культурних точках.

В корпусі я лише їм (іноді втикаю) і сплю (5-6 годин. Дивно, АЛЕ я звикла)

Я ж дивний соціопат. 

Якось купалась в душовій, вже мила там голову - мені ОК.

Відчуваю путньої бабульки з мене не буде. Вони теж рано встають і всіх дістають. Я вже почала. То мені ріжуть хліб/ковбасу/сир..., то ідуть зі мною, бо хочу ТАаааМ фотку, то носять мої речі, бо мені тяжко, то... Але бабуськи спокійні, мною ж дідько товче. 

Іти купатись в 4 ранку для мене норм. Дома! Тут все нове. Для мене, а так раритети ще допотопні. Страшно подумати, що буде коли спадщина совка своє відживе. Вона вже переживає не кращі часи. Нове будують, сучасне, прогресивне АЛЕ приватне, державних закладів нема, держава в глииибокій ... 

Звісно, приємно коли нам якась країна дарує (частіше благодійники жертвують нам списане б/у) техніку чи транспорт АЛЕ скоро це все буде зберігатись під відкритим небом.

Будується і відкривається хмара центрів/курортів/вілл... АЛЕ приватного характеру. Як це не нагріти руки? НЄ! Не варіант!

Отже, стартую в душ. Збираю всі свої гелі, креми, шампуні, кондиціонери... Одіваю халат і тусую. Іти через весь коридор (як в гуртожитку з коридорною системою.)

Живу в кііінці коридору, зліва від вікна. Перед туалетом - душова кімната.

Закрила двері, розклала баночки, залізаю в душ, відкриваю кран. І... Гарячої води нема. 

ОК. Тоді хоч помию стратегічно важливі точки. Намочила і...

Вода закінчилась. Мабуть стекло з вечора, те що було в трубах. 

Добре що почала не з голови і не намилилась.

Вискакую з душової, крапаль витираюсь, кидаю свої речі/тапки і в самому халаті  голосно гребу до себе. Холодно пипець!

Тільки зігрілась і повитиралась дали холодну воду. Повернулась, докупалась. Псіханула і помила голову, думала мозги відморожу.

Вже пізніше брала продукти з холодильника на поверсі і зустріла санітарку. Її откровення мене порубало:

- Води до 5 нема, а гарячу в 6 включають, на дверях написаний графік

АЛЕ де б я читала. 

Тепер морально готуюсь на новий забіг в душ. 

1. Зеляк Юра (Монолог, Період "Після")

Зеляк, не надумав вчинити по людськи? 

Хоча, чого це я? Коли ти САМ це робив? Чим би ти думав? Для цього треба мізки! А ти завжди юзав мамині. Зеляк Наталя Андріївна ( 2.) усьооо знає. 

Мені завжди було соромно запитати про її національність. Скоріше за все єврейка. Не даремно ж все хотіла відправити нас в Єрусалим. На екзорцизм, мабуть.

Так от Зеляк Юрій Едуардович можеш більше не паритись. Хоча, ти ніколи не переймався. Накосячив/зіпсував/помилився/забив/забув і живеш далі. Спочатку твоїм біороботом була мама, потім ним була я. Але після аварії робот був не у формі, а ти і далі косячив. Тут мамзеля взялася за штурвал. Тобто взялась то вона зразу після аварії. Притягла ж до мене в палату реанімації нотаріуса, коли я отямилась.  Поки ти відмічав новий рік (бухав) в лікарні. Ти ж ногу зломав. БЄДА! (то ж херня, що я в комі)

Я ж могла оклєматись і подати позов до суду, чи мої батьки (якби я не вийшла з коми). Тому тягла мене Наталя Андріївна очі вирячивши. 

Я ото думала, з ким тебе можна порівняти? Страус... або півень (петух)!

Теж постійно намагається злетіти (в ЛОБОВЕ перешкоді), теж пір'я красиве але облітає (ти почав сивіти ще ДО мене. Тепер що лисієш?). Теж халепа з яйцями (не несе, бо нема, не працюють). 

Останні пару років, що ми жили разом (я була шторою) у тебе вже була інша. Дивно ЧИМ ти її порадував.

Правду кажуть: скажи хто твій друг і я скажу хто ти). При першій зустрічі в  Брюховичах на дачі твій найкращий друг був яяявно не з дівчиною і "спав" яяяявно не сам, а може і не спав. Своя ж була на краю географії. Тут дивно, дача була  вродє її сусіда. 

 Вечорами ти пропадав з тим же другом. Ми ще й жили близько. Співчуваю його жінці. Хоча є така категорія жінок, яка знаючи, що чоловік гуляє, мовчить. Чи заради дітей, грошей, спільного майна... Коли вона народила двійню ти ще сказав: мій друг народив! Та яке там? Він хіба  наробив! 

Останні роки, що ми ще жили разом ти спав окремо (чого твої батьки сплять в різних кімнатах? Бо тато хропе? Та ладно. Хіба дупою під ковдру. Зазвичай без неї).

Я тебе вигнала. Прекрасно. Можна "по бабах" з тим же другом.

Мамаша (скоріше тато) тебе мабуть догризала за такого плану аморальні загули. Та і друга здавати (те, що ви гуляєте по сторонах разом стало б відомо). 

Я тебе вигнала.

Зашибісь. Карти в руки.

Вже не так аморально (друг і далі мабуть гуляє). Тебе втішає чергова коханка (я ж - змія - вигнала). Одна з них мені дзвонила. Моя мова теж блискуча і вкрита але її - лише з матовим покриттям. Дуже матовим.

Сказала, що ти її побив... Вибач, не чула.

 Мені було не цікаво і бридко її слухати тож я поклала трубку. Ще коли на Фейсбуці ми були знайомі, часто бачила ваші голі фотки. Краса потойбічна). Ще й всюди на фото була собачка. Зоофілія? Бідний песик! 

Потім була інша дівчина-штора (не слідкувала. Було не до тебе). З якоюсь ти жив на Винниках. Впевнена, не ближче до роботи, а подалі від мамзелі. Та й песик мав де побігати. На Сихові (вул. Освицька майже в с. Зубра) дуже не побігаєш... ще й ти - голий).

Так от Зеляк Юрій Едуардович можеш більше не перейматись. Нє, ну писати я про тебе буду. За 6 років ти і твої друзі/рідні достатньо накосячили.

Але в основному я буду просто писати. Все ж таки 6 років це не мить. Був час, коли все було добре ... 2 роки. Час до аварії, коли я підчищала всі твої недоробки. Тепер я буду їх згадувати і описувати.

Коли збирала речі, скачала в інтернеті пару книжок.Одного і того ж автора... Там збірники байок з життя.

БІНГО!

Чому я так не можу? 

Буду писати оповідки/ессе. 

У мене їх буде багато (з Києва, з Косова, з Хуста, з "Дуплета", з Польші/дорогою, з різних місць де я працювала ...).

Люблю писати. Та і є про що/кого розказати ;)

Ще не останню роль зіграла зустріч з бойовим побратимом. Той теж писав розповідь про... Читайте книжку "Зелені вовки" і буде вам щастя ;)

ПОЗОВНИЙ ТЕРМІН ДАВНОСТІ (Монолог, Період "Після")

Аварія відбулась, дівчина (я, так на секундочку) в комі (загалом 56 днів). Лікарі розводять руками і тицяють пальцем в небо, мовляв: ВСЕ В РУКАХ БОЖИХ ... Мої батьки долали щодня 30-40 км. (Це в один бік, а їм ще повертатись). Зима, мороз, ожеледь. Юра, куди ти летів по зустрічній трасі? Спішив довезти мене в кому? Лоб-в-лоб... на ЛАЙНОсі в джип. Браво. Купи собі медаль, Ссссобака.

Шалені гроші на моє лікування (порятунок). Твої батьки теж долучались - підключали "связі"... Це ж їх кровиночка, їх синочка може загриміти на 8 рочків в тюрму. Та якби я склеїла ласти - ти б точно здурів... від радості. На пару з мамашкою.

< (Зеляк Наталія Андріївна)div>ЯК З ЦИМ ЖИВЕТЬСЯ, ЮРА???

Бачу, що моя біда - це лише мої проблеми. Ну ще хіба моїх батьків і рідних. Ніхто з багатьох спільних знайомих не вставив тобі мізки, не поміг тоді/зараз. Сама/самі... Якісь дивні у тебе знайомі/рідні - гамнистіші. Факт аварії по твоїй вині ігнорують. Їм бумеранг вернеться)!

Я вижила, вийшла з коми.

Твоя мамашка притягла в мою палату в реанімації, нотаріуса, щоб я підписала відмовну від будь-яких претензій до тебе і до твоїх батьків (що довбодятла виростили).

 В РЕАНІМАЦІЮ! Ну не сука, нє?

Я підписала, лівою рукою, бо правий бік паралізувало (правобічний парез). Підписала, бо любила, не зважаючи на слова моєї мами: "добре подумай, що робиш. Тобі ще жити".

Думала... Думала, що ти людина. Не залишиш мене без підтримки.

Ага, пітримав  :)

Ото як віддають домашніх тварин на перетримку, так ти перетримував мене. А ще я була тобі халявною домогосподаркою, кухаркою, коханкою. Не сперечаюсь, ти теж у чомусь приймав участь,  спочатку (в останньому часто і різноманітно). Ще завдяки мені ти всюди отримував пільги, бо був тим, хто утримує на своїй шиї інваліда. Самі бонуси й поблажки. Я ж змія, а ти жертва. 

Чула ти в церкву ходиш... Не віриться щось. Там же не наливають, і в дупу не цьомають. Взагалі не цьомають... нє, не вірю!

Сумно те, що у мене дійсно майже нема претензій ... МАЙЖЕ.

Міг же сам взяти врешті відповідальність, за свої вчинки.

Твій тато? Якби не його професійні очі я б цього не писала. Мабуть шкодує тепер... Він єдиний у твоїй сім'ї трохи притомний. Але ж у вас твердий матріархат (тільки батьку не кажи! Цитатую твою мамашу).

Твоя мама? Це окрема історія. Про її в'їдливість (як п'явка) легенди ходять. Пам'ятаю в лікарні я панічно її боялась. Вона молилась/хрестилась над моєю головою. Думала, пошепче/побубнить/побормоче, прокляне - овочем стану.Але на те вона і мама, щоб захищати свою кров.   Дочка від неї переїхала в Київ (мабуть втекла), ти до мене на квартиру (теж охоче перебрався. Хоч сам зі Львова, а я орендувала. Ото мені кусок щастя перепав).

    Не по людськи це все.

Перетримка... Ти зняв квартиру, мене перевезли ... У перший же вечір ти мене мало не вбив. Ми посварились, я вибігла боса в під'їзд з квартири. Ти догнав, затягнув назад і кинув ОБ диван. Не НА, а ОБ. Головою я вдарилась об дерев'яне бильце. Гуділо добре, ти злякався, бо позовний термін давності тривав. Сидіти за доведення вбивства до кінця не хотілось. Це було б вже не вісім років, а значно більше.

Поки тривав термін мене любила вся твоя сімейка. Тягав ти мене і в Косів, і в Хуст, і в Київ, і на море ... навіть в Турцію твоя мама хотіла нас відправити. Хотіла і в Єрусалим. Мабуть для проведення обряду екзорцизму. Тільки цікаво, з кого із нас мали вигнати диявола? Мабуть з мене. Це ж ЧЕРЕЗ МЕНЕ ТИ ТАТОВУ МАШИНУ РОЗБИВ (сказала твоя мамаша мені в нервах).

А так гарно все починалось. Пам'ятаю першу вечірку з ночівлею. В Брюховичах, в компанії ТВОЇХ друзів. 

Познайомились ми взагалі прозаїчно, на роботі. Я вже довший час там працювала. Тебе взяли по блатному сусідству водієм. Який же  з тебе водій? Оформили модно - начальником транспортного відділу.

Моїх друзів і рідних ти ніколи не признавав. Тобі було з ними не цікаво.

Чому сіла в машину, чому підписала відмовну, чому, чому, чому... Безліч "чому" і пояснення одне - любила.

Кажуть від любові до ненависті - один крок. Більше. 

6 років. 

2 до аварії і 4 після. 

Чотири роки ти мене ПІДТРИМУВАВ... 

Я тебе вигнала. Я не витримала твою підтримку. 

Відчувала себе шторою. Дуже вигідною шторою (і їсти дасть, і взагалі дасть. Круто).

Обридло. Довів.

Звісно, ти, твоя мамзеля або хтось з твоєї сімейки може сказати, що я здуріла (чокнулась). І то ти з такою БІДНИЙ-НЕЩАСНИЙ мучився. Але проконсультуйтесь у спеціалістів (є ж свої на Кульпарківській, в дурці) на рахунок моєї адекватності. Та моліться всі, щоб у мене дах не поїхав, бо ще в гості приїду. Не сама, звісно... 

29-го грудня буде 12 років. Відмітиш? Варто! Вже можна. Як ти минулого року мені сказав: - Які у тебе претензії до мене? Ти не маєш права!

Ну да, вже не маю. Але є випадки без терміну давності.

Щось не подобається? 

Подай на мене в суд ;)

ЗБИРАЮ РЕЧІ (Період "Після")

Тепер здається знаю як працює реклама. Гучний/влучний як постріл слоган, яскравий вигляд/етикетка/цінник, дистрибуційна/розподільча логістика (дається взнаки робота логістом) і ”ти на коні”. Народ, не ведіться, Вас дурять. Та зазвичай переконувати будь-кого буває вже пізно( 

Пакую манатки і перебираюсь в тайгу. 

Жарт, звісно, але який влучний PR хід. Інтрига діє на підсвідомому рівні. Все прозаїчніше і простіше, але реклама робить свою справу. Відомо, що чорний PR теж PR. Чим більше візьмеш (все не влізе. Цей же принцип з грошима. Чим більше їх маєш, тим більше потрібно), тим більше забудеш. Тож бери тільки те, без чого не обійтись. Найкраще збиратись в голові, звісно якщо пам'ять не підводить (тоді письмово/тезисно). Як підказав досвід, зазвичай потрібно три речі. Є ж поняття: “предмети першої необхідності”: 

1. Документи. Іноді потрібен не лише банальний паспорт чи посвідчення особи. Поїздила по лікарнях (від реанімаційного до ЛОР відділення), реабілітаційних клініках, санаторіях, помаранчевих революціях, а іноді просто по гостях (що звісно, приємніше і цікавіше. Тому трапляється частіше); 

2. Гроші. Тут теж складно. Особисто я віддаю перевагу безготівці (не влуплять і не загубиш, що ЗОВСІМ не факт). Ідеально розраховуватись телефоном (Pay Pass). Але раптом немає терміналу? Або (що НАБАГАТО гірше) нема грошей. Тоді історія печальна, бо доводиться розраховувати на державу. Я ж не працюю/заробляю/малюю. Батьки/рідні/знайомі - не варіант. Погодьтеся, НЕ ВОНИ ВИННІ! Не вони сиділи п'янющі, в дим, за кермом (без прав водія. Їх забрали за їзду у нетверезому стані, раніше)! Не вони сіли в той тарантас/катафалк. (Кляну від душі свій необдуманий вчинок і водія за компанію); 

 3. Ключі. При любих, там де тебе занесе буде замок. Та і з дому без них не вийдеш (потім же не повернешся). Тому раджу взяти якийсь брелок. 

 Аптечка завжди в дорозі стане в нагоді, а от її фарш може бути різний. Від пігулки проти болю до крему для засмаги. Тепер до речей, які необхідно мати з собою додається маска і COVID-сертифікат про наявність вакцинації або негативний ПРЛ тест. Вже не лише для виїзду за кордон з цього Гондурасу, а й у ньому теж. Що не може не тішити в умовах пандемії.

Одяг/взуття (тут варто звернути увагу на пору року і прогноз погоди), техніка/гаджети (та зарядні пристрої до них), постіль/рушники (залежно куди їдеш і на скільки), їжа/посуд (а раптом занесе на безлюдний острів, залишишся наодинці чи всі все забудуть)... Перелік може бути дуууже довгим. Залежно куди і чого їдеш. Як показала практика скільки не візьмеш, щось залишиш і будеш рвати на голові волосся (шампунь/фен для волосся/гребінець… Збираю речі, так між іншим), що планувала взяти або й тримала в руках. Буває прийдеш в магазин за чимось потрібним. Купиш все, а що треба - забудеш.

 Не парься) Ще нікого паніка не врятувала. Іноді достатньо лише врівноважений і позитивний настрій. Безлюдні острови в мої плани не входять. Взагалі якісь острови мені не світять і не блимають на інвалідну пенсію. Отже соціалізуюсь. Найцінніше це - люди! Допоможуть, підкажуть, порадять… Так задуманий всесвіт. Так утворюються зв'язки/ланцюгова реакція. Якщо здається, що “завтра” нема, вийди з “зони комфорту” і озирнись. Порятунок - він всюди. “Життя можна пройти лише двома шляхами. Так ніби дива нема. І так ніби ВСЕ - ДИВО” (Фільм “Секрет”... Раджу).

  Мені казали, що у мене своя релігія і ліва різьба в голові. Давно помітила, що я така не одна. (Депутатський копус набереться). Люди - командні гравці, а кучкуються вони по інтересах. Отже в результаті поїздки я отримаю нові зв'язки/контакти. 

Дякую, що допомогли зібрати речі. Я, звісно, впоралась би і сама але… Гуртом і батька легше бити. Речі зібрала. Поїду...ТРЕБА! А заодно і обдумаю план майбутніх дій "Депутатський корпус миру". Маленький анонс… 

 

 АГА. ЩАСссссссссссссссс… Як відомо “предупрежден - вооружен”. Лише хочу зазначити, що буде дуууже цікаво)

 Поради бойового побратима рулять. Люблю читати. Ото і прочитаю книжку “Зелені вовки”. І цікаво та корисно, а головне ВЧАСНО)

Мовчи ЮРА! - ЩО Ж ЛЮДИ СКАЖУТЬ... (Монолог)

А мені вже похер! 

Якби ті люди знали, як мені фіолетово, аж блистить, то мовчали. Якщо вони знають ЯК вижити на 2200 грн (інвалідна пенсія від держави) в місяць, то хай мені скажуть. Цікаво ж! Сторонні люди оплачують мої рахунки? То хай заглохнуть!

Коли мені на розрахункову картку поступають кошти, я дооовго чекаю. Серіо ? А продовження? Це все? Це для інваліда 1-ої групи, який не має права офіційно працювати? Де логіка???

Як варіант - працювати неофіційно. Але за це передбачається ТАКИЙ крутий штраф, що я й сама не дуже хочу. Це ж як мати труп на совісті... Як жити і знати, що підставила директора (хоч більшість і заслуговує). Що він (бідолаха сердешна) влетів на кругленьку суму через тебе. Чесно кажучи, хрін він тебе візьме на ту роботу. Йому це попросту не вигідно. Здорові в черзі б'ються. І молодші, і активніші (1-ша група все ж). 

Приходить пенсія і я думаю… 

Зараз заплАчу від щастя. Комунальні? Та якщо знімуть субсидію (а до того йдеться), то я хіба когось завалю і сяду. Хай держава мене забезпечує. Але краще поїхати в іншу країну і завалити когось там. Там забезпечуватимуть краще. Бо якщо в нашій тюрмі годують десь так, як в державних лікарнях (а в них довелось не один рік полежати.

І в комі теж), то краще де-інде. Направду. Таку жорстку дієту я не переживу. Ласти склею. 

Ну тепер і за бугор не виїду… Вищі сили - не сплять. 

Думала їхати десь на заробітки, так приїхала. Їхати відрадили мудрі люди. Шукали агенції по найму робочих за бугор. Пропонували різні варіанти. Так або робота при мінімальній температурі (як в мерця ноги), або умови гірше нікуди (моя душа естета не переживе), або 8-14 годин на ногах і конвеєр (тут все ясно. Інвалідність, на секундочку). Думай голова - шапку куплю! Думай: ДЕ ВЗЯТИ ГРОШІ? Під церкву ж не сяду. Здорова баба (відносно). Бігати не вмію. Ну це коооолись, мооооооже, відновиться після аварії. Чекаю...

Ще літати не вмію (не відьма з мітлою). Ну так людям така опція і не дана. 

Отже, здорова? 

А ще не сяду бо там холодно і конкуренція, як в наркобізнесі. Крапаль завтикав якийсь закон і сидиш, або (що гірше) лежиш… Під тою ж церквою, хіба співають недовго. Отже церква - не варіант. Думай, голова, далі. Сьогодні зустрічалась зі знайомим. Рада за нього. Чесно. Випустив вже три книжки (“Зелені вовки”. Я так розумію, це камінь в город “зелених чоловічків”. Не читала - не знаю).

Першу він мені підписав і подарував. Стане відомим - продам на аукціоні за грубі гроші. Ну, звісно, перед тим прочитаю і відксерю. Хай буде, на пам'ять. Дізналась звідки там роги ростуть. Розумію. Прочитаю - зрозумію краще. Дійсно, переживши період і там, і тут, починаєш цінувати кожен момент тут. Бачила його після своєї аварії (я пасажир. В кому мене привезли), такий чудний. Раніше таким активним був. А то сидить і щось на комп'ютері друкує. І такий зосереджений. Чудний… Тепер розумію. Мені так напевно не буде. Терпіння мало, хоча… Я може випущу фотоальбом, чи комікси. 

 Як давно вже помітила, що я активна через день (або певний термін). Такий стан залежить від багатьох чинників. Пора року, сон, погода, кількість цифр на розрахунковому рахунку, рівень гормонів (організм їх продукує, так між іншим). Власне мій продукує менше. Під час аварії мене добре гепнуло об лобове скло і на частині мозку, відповідальній за продукування гормонів утворився синець (надіюсь не відбило зовсім. Печалька буде). Певний час я активна (колись була ГІПЕРактивна), а потім як сонна муха. Здається і ходжу, і їжджу, але всі процеси якісь загальмовані. Я б перевірила то діло але діагностика - річ не дешева, а пенсія у мене - інвалідна). 

 Кількість цифр на розрахунковому рахунку впливає на все, і рівень життя теж. Особливо потерпає він!

Ех не ту країну назвали Гондурасом. То мали бути ми. Раніше на розрахунковому рахунку було цікавіше, тоді і жилося яскравіше. Подорожі, нові місця, люди. Новими бувають і отримані знання. Ще нікому черепушка не тиснула від кількості мозку. 

На одній з робіт (часто міняю, я ж не офіційно) працювала на Гугл диску. Таблиці, текстові файли - весь офіс. Вчасно навчилась, бо вже без роботи, без офісу - перейшла на диск. Тому, люди, вчіться! Іноді слухаєш когось і виникає підступна думка: воно таке вродилося, чи курси якісь проходило...            

Нууу, ви зрозуміли, мовчати я більше не буду. Намовчалась вже  Досить! 

А ти Юрочка, як  страус (голову в пісок), мовчи. Бо що ж люди скажуть ;)

ТАКЕ ЖИТТЯ (БУМЕРАНГ) (Період "Після", Монолог)

Згадала 😊 Я ж писака/блогер

Буду писати далі. Довго думала ПРО КОГО і ВІД КОГО. Рідні і знайомі – не варіант. Це ж живі люди (більшість з яких буває деколи притомна і "Богу душу винна"), ще образяться. Ну не маю я морального права псувати комусь життя. Є ж бумеранг! Він НЕОДМІННО прилетить і зіпсує. Та ще й так, що важко уявити. Хоча, можливо, мені забракне терпіння на нього чекати і комусь буде «весело». 

«Займись чимось» - дали колись мені пораду. (При нагоді запитаю чи порадник не шкодує). ОК. Займусь.

  Буду писати. 

Запитання «про кого і від кого» - актуальне. Та про пересічного українця. Це ж і близьке (читачі будуть «бачити» знайомих), і болюче (не найлегша доля у наших співвітчизників), і цікаве (не буде нудно читати. Адже одного разу це можеш бути ти! Не шукай себе даремно, про гімно, мені бридко, я не напишу. P.S. Хіба згадаю). В ОСНОВНОМУ, зі свого боку. Воно якось ближче і не розпускатиму плітки - не люблю я то діло! Ще я буду часто цитувати рідних і знайомих, бо пам’ять маю хорошу, а посилатись на першоджерело іноді нетактовно, а іноді просто ліньки. Буду робити море помилок, іноді свідомо (це норм. Беручи до уваги приклад діючого приЗЕдента). Буду повторюватись (я таке собі пробачу і переживу, не облізу). Буду постійно редагувати і доповнювати свої ессе (тому раджу перечитувати. ТАКЕ ЖИТТЯ).

Прочитайте «БЛОГЕР звучит круто», щоб я не повторювалась, не папуга, що теж не факт. Звісно, я не про приналежність до роду пернатих, повторенням я акцентую увагу. У 20-му році виклала публікацію в блог, а написала років 10-15 тому. Прочитаєте - зрозумієте, звідки роги ростуть. Відразу ВИБАЧТЕ за мову агресора. Тоді (відносно давно) - це не було для мене злочином. Взагалі цикл ессе періоду "ДО" - російськомовний (кооолись моооже перекладу). 

Багато моїх речень починаються буквою «Я». Так! Визнаю… Я – егоцентричний СОЦІОПАТ. Моє відношення до людей має певні патології. Я їх обожнюю, АЛЕ вживаюсь лише з однією на раз. Двоє – це ідеально, для мене, троє і більше – це натовп. А у мене антропофобія. Колись стоячи серед невідомо налаштованого мені натовпу втратила свідомість. Зазвичай, я просто некомфортно себе в таких зграях почуваю. АЛЕ тоді… 

Впала, то впала. Зробила висновки, і прекрасно живу далі. Уникаючи невідомо налаштованих скупчень людей. 

 Я людина емоцій. Всі ми тратимо гроші (зароблені чесно горбом, чи не зовсім, і спокушаючи карму дати «бумеранг») на емоції. Чи це подорожі, чи кулінарія, чи знайомства з новим… Тут перелік обмежений межами польоту фантазії. Писати буду як і раніше – з інтервалами але частіше. Як і раніше - про все навкруги. Просто в ролі головного героя буду зображувати отого пересічного громадянина. Іноді це буду я. Таким чином і не обмовлю нікого, і уникну дооовгих прогалин. Зі мною ж завжди щось відбувається. Варіант робота-дім-робота-дім не виключає написання ессе. Навпаки. Такого плану ритм життя буває дууууууууже захоплюючим. Не починати ж кожну свою публікацію словами «ОДИН (одна) знайомий (знайома). Це ніби тицьнути в людину пальцем. Хоча паспортні дані я ж не зазначаю. Поки… Винятки не виключаю. Таке життя. Можливо прийшов час для написання мемуарів. І ці ессе будуть спогадами минулого. Ще не вирішила але як варіант. Часу – вагон. Зима та і не можу я офіційно працювати.

Не можу, бо я – особа з інвалідністю не робочої групи. ЗАМІТЬТЕ не з народження, "допомогла" аварія. При нагоді розкажу детально. Я – дуууже злопам’ятна, а пам’ять – хороша ) 

Щастя не земне, якщо якось урвав з цієї країни. Рахуй – пронесло. Але, повірите, була я там… Не факт! Ой не факт, що пронесло)

Можна реалізувати себе і тут, було б бажання. Там хіба клімат лояльніший. Але ще невідомо, куди урвеш. Питала якось у знайомого з півночі. « - Ти хоч плавати вмієш? - Звісно. Тут же є басейни.» Про яку тут лояльність погоди іде мова? Все індивідуально. Всюди треба мати талант до чогось/дар! Добре там де нас нема… А може і не треба? Може тому там тааак добре, бо нас немає? А може там не так вже і добре, як нам так собі здається? Все відносно. ДОБРЕ у тебе в голові! Можна будь-де створити “зону комфорту”. Жити так як подобається, робити те що приносить задоволення, сприймати кожну мить, як приємну несподіванку. Життя це вже подарунок. Повірте, легше не стане якщо опустиш руки. Шукати винного? У чому??? У тому, що бракує своїх мозгів? А мамині не вічні )

МІЖВІЙКА (Період "Після")

По житті я звикла до крайнощів. Життя без особливих вагань... Інакше сам зміст втрачається. Для мене точно. Це — безлике, планомірне існування. Плановим МАЄ бути, для прикладу, візит до стоматолога, але життя — ні. Воно має погану здатність закінчуватись. Тільки ти розганяєшся і набираєш обертів далі... Як ... Прикро( Моє знайомство з процедурою перманентного макіяжу відбулось в снігу. Ні не впала, хоча бувало і таке. В снігу, бо тоді було холодно і сніг. Я домовилась зі знайомою (гуру косметології) про перманент на тепліші часи. Ще подумала, звикнусь з думкою, що таке буде. Поїхала якось в гості, а там ... “живий” очевидець, який, власне, з перманенту. І тут мене осінило: ЦЕ — ЗНАК!!! Паралельно мене взяли на роботу. Їхати 4-5 годин. І то при любих погодних умовах. Але це все лірика. Я їздила добами. Тим більше робота мені подобається. Дружина нового шефа саме відкрила салон перманенту. Їй треба “жертви” (моделі), а мені міжвійка. Ну — ЗНАК)!!! Звичка розмежовувати роботу і приватне життя спрацювала підсвідомо. Відмовилась. Дійсно! Навіщо і за що їй на старті кар'єри такий дивний початок. Просто я себе знаю, ілюзій щодо свого словникового запасу і рівня гучності вокальних даних я не плекаю. Отже, домовилась на наступний же день, про міжвійку у тієї ж знайомої з дитинства людини. Враження про неї позитивні. Довіра — ГОЛОВНЕ! І мене вона знає) Так сталось, що у свій законний вихідний мені треба було на роботу. МЕНІ! Міжвійка в пріоритетності поступається, тому дзвоню і попереджаю. На що: -Ти подзвони, а раптом дочекаюсь. Писати про ЗНАКИ не буду. Швидкість вирішення справ, чому я поперлась на роботу, була на рівні світлової. Дорога в салон краси, де і роблять перманентний макіяж, проходить через дві зупинки маршрутки від мого дому. Я вже встигла передумати і зійшла б. АЛЕ ... проспала. В транспорті я сплю, краще ніж вдома. Люблю спати в дорозі. Звичка. І от я в салоні. З анестезією на повіках і з закритими очима пробую навпомацки позбиратись і вшитись, поки майстр вийшла. Потім мені стало соромно і я зважилась. Хоча, зі слів “живого” очевидця буде ДУУУЖЕ боляче. Так я себе і налаштувала. Боляче, але краса — вимагає жертв! Хоча, де краса, а де я? Ми розминулись. Майстр повернулась і приступила до пояснень. І так мелодійно говорила, так мені стало затишно і комфортно. Я знову заснула. То ж лежачи. Очі — закриті. От позорище... Через 1,5 -2 години розбудили. "А коли ж буде боліти? ДУУУЖЕ-предуже???" Проспала. На наступниий день я нарешті спала вдома, в ліжку....Вихідна :) Так запухша,

так це норм.після будь-якого втручання. А ще я спала. За робочий тиждень я, з незвички, ТАК сильно втомилась, що ефект від міжвійки був “змазаний”. Я не розуміла, як я маю себе почувати. Почувалась казково. Ще б, і робота і міжвійка)