ЗАПИТАННЯ (Монолог, період "Після")

Перший мій пост у Фейсбуці знесли... тому дублюю ЗАПИТАННЯ  до руzькосвистящого населення України, ще й тут. Хоча це вже АБСУРД!  Як то так, ТИ СКОТИНЯКА, топчеш мою землю і прикриваєшся її паспортом!

Отже питання:

ТИ хочеш, щоб усі тебе ненавиділи і асоціювали з вихідцями з Мухосранська чи якоїсь Кацапії?

То сиди камінчиком чи грибочком і вчи ПАДЛЮКО, рідну мову.

До іноземців жодних претензій. Вони вільні спілкуватися хоч мовою жестів. У інших країнах у них сім'ї, житло, роботи... а ТИ ж ГНИДО там НІХТО! До речі, і в Україні тебе ненавидітимуть довіку, там ТИ теж НІХТО 😉😘

ДУЖЕ НЕ ДУЖЕ (Монолог, період "Після")

     Падає дощ. Ляпає слизькою ковдрою на обличчя, волосся, плечі... Стікає донизу - брудний, липкий, огидний і викликає відчуття втрати і пустоти. Він всюди, спливає по тілу холодними і бридкими струмками. Волога загострює смаки і запахи та почуття від незрозумілої радості. Несподівано петворюється на сніг і змінює реальність. Все навколо чуже і сприймається як сюр.

     Менше 2-ох місяців  минуло, а декорації кардинально змінились. Лише вчора я збиралась в столицю України на передачу " Свобода слова", а сьогодні шукаю на карті іншої держави маршрут, який стане наразі моїм звичним.

     Покинути все і перейти в укриття на безпечній території було спонтанним та емоційним вчинком. Не збирала тривожну валізу, не пакувала речі. Шапку і білизну купувала по дорозі. За п'ять хвилин кинула в наплічник документи, гроші і зарядне до  телефону. Косметичка з кремом і електрощіткою лежали поряд з наплічником. Я ж збиралась ввечері в столицю. Докинула ще пару яблук і пішла з дому в нікуди. Маршрут "прокладався" по ходу.

     Присіла "на дорогу" вже на білого коня і все пішло за руським, вояцьким кораблем. 

     Одним з попутчиків став сусід (Міша, дякую). По дорозі їхала, йшла пішки, знову їхала. Поки їхала багато дзвонила, писала - закривала не завершені справи. 

     Калейдоскоп з людей та подій. Перший день весни чи ніч я провела сидячи в машині, спала там же.

     Першою тривалою зупинкою виявилось місто сусідньої і ДРУЖНЬОЇ держави. Там я дихала вільно,

змивала з себе  бруд і наліт минулого та намагалась перекреслити все, що було колись.           Позбутися невдалого минулого  "допоміг" печальний факт неочікуваної появи теперішнього. Раптом ВСЕ змінилось і ніколи вже не стане таким як було. 

     А було не зручне минуле. У всіх воно є, таке життя. Краще шкодувати про зроблене/сказане/виконане ніж носити тягар невідомості: “а якби”. Минуле є у всіх, час проходить - ми дорослішаємо/старіємо - здобуваємо досвід. Не завжди він прекрасний і має райдужний відтінок. Логічно - якщо ми вчимося на чужих помилках, то хтось же їх робить. Незначних і дрібязкових огріхів немає - вони ведуть до вагомих і глобальних або проходять, залишаючи по собі ледь помітний осад минулого. Так з'являється досвід.

     Не завжди є чим гордитись, бувають плями на репутації. (Правда ж, Зеляки? Бумеранг вже "розігнався", поки був лише порив вітру). Незручне минуле - те що старанно приховуєш навіть від себе, згадувати не приємно, соромно, бридко…  

     В дитинстві я сильно заплющувала очі і вдавала, що чогось немає, бо я ж того не бачу. Тепер розумію безглуздість такого вчинку АЛЕ дитинство - це штучно  створена казка в яку хочеться вірити. Виникає бажання міцно заплющитись, закрити очі долонями і змінити реальність.

     Отже, тепер все "колись" у минулому, залите дощем, припорошене снігом, а "герої" чекають свого бумеранга - прийшла пора змін!

     Тепер нові герої,

співмешканці, сусіди та попутчики. Лише зрідка пам'ять підкидає сюжети минулого, а телефон нагадує про існування "колись".

     Все навколо вмиває та намагається очистити сезон дощів потім реальність різко змінюється і ховається під снігом. Цікавий поворот подій. Що ж далі?

P. S. Фото з дуже не дужого колись.

ВІРА (Монолог, Період "Після")

Всі у щось вірять, так вже влаштований Всесвіт.

Інакше страшно відкрити зранку очі і життя втрачає сенс. Йдеться не виключно про релігію, церкву чи бога, а про силу яка допомагає жити. Діти вірять у маму і тата, хтось в бумеранг, хтось у дружбу чи  вищі сили…  

 P. S. Зрештою, на те вони і вищі, щоб бути над тим, хто в них вірить.

 АЛЕ - це палка з двома кінцями. 

Ми теж потребуємо віри зі сторони. У кожного є невичерпний потенціал, хмара нереалізованих можливостей, крила, яким треба лише вітер що їх розкриє. Віра треба як стимул до життя. Зі свого досвіду пишу і знаю, що не одна така. Вважаю себе віруючою АЛЕ не дуже релігійною. Вважаю що можна вірити і молитись в душі АЛЕ не переступати поріг церкви. P. S. Звісно, десь-колись трапляється оказія і я відвідую подібного роду заклади АЛЕ з більшим задоволенням зупиняюсь біля безлюдної каплички при дорозі, ніж прусь у набиту “парафіянами” церкву. Насторожує мене такого плану збіговисько, дивне воно якесь.

Думки матеріалізуються, мрії збуваються, задумане здійснюється АЛЕ під лежачий камінь вода не тече. Повірь, зроби крок назустріч мрії, викинь камінь і на його місце потече вода (спочатку брудна і каламутна АЛЕ згодом вона очиститься) Так само і з вірою… Треба думати, мріяти, прагнути до чогось і чекати. Все збувається саме в ПОТРІБНИЙ момент. 

 Так влаштований Всесвіт :)

Зараз я дуже вірю в мирне небо, землю, море… Дуже вірю в людей! Власне зараз! Люди у нас надзвичайні! Переконуюсь, що всі негаразди тьмяніють, коли віра єднає. 

 Вірю, що зранку відкрию очі, світитиме сонце, я зварю каву і піду в гості. ВІРЮ ЩО НАСТАНЕ МИРНА ВЕСНА)))

ДЕЖАВЮ (Монолог, Ехо минулого, Період "Після")

Політика - брудна річ. Вона не визнає ні віку, ні гендеру, ні соціального статусу... Які там стигматизація чи дискримінація, вона - це вибір кожного? По необачності (будучи ще студенткою 1-го курсу) - влізла тааак, що донедавна намагалась уникати. Це ж скільки треба води, щоб змити з себе її наліт? - думалось тоді? Було це в часи, коли у Львові вода була в дефіциті і по не стабільному графіку. Саме на акції проти діючого мера (обіцяв дати воду - цілодобово АЛЕ обіцянка - цяцянка)) і стався мій дебют. Грім би побив і ту воду, і ту демонстрацію. Воно мені треба було? Чи я шкодую - не знаю! Це колосальний досвід, хмара нових людей, що не обов'язково добре. Були й тааакі персонажі, яких краще б не знала. Після революції все завертілось в темпі шаленого кан-кану. Мене взяли на роботу. Спочатку на громадських засадах, потім офіційно. Потім була аварія, яку вчинив Зеляк і вже я в групі ІНШИХ ЛЮДЕЙ. Але це не зупинило мій вибір.

Починалось все в дааалекому 2004-му році ТАК:

 І якого біса мене потягло на той страйк. Це ж суцільний масовий психоз. Ну добре, вже розумію студентів - їм на парах не дуже хочеться сидіти АЛЕ дорослі люди. Колона на всю вулицю Січових стрільців виглядала мов справжнє повстання. Довжину того психозу не вдавалось роздивитись але скидалось на те, що зібрався весь рухомий Львів. Мало того, що йшли - ми ще й в додачу вигукували різні гасла та співали повстанські пісні (типу “Лента, за лентою - набої подавай…”) От тепер лікую терпким сиропом зірване горло. - Думала Тріксі, згадуючи вчорашній мітинг і зарікаючись виходити з дому та вмикати телевізор. Їй було навіть важко уявити, що вона - яскрава та неординарна особистість раптом злиється з натовпом. Нізащо в світі! Бути однією з шпал вокзальних рельсів дороги, котра веде в невідомість? Для Тріксі здавалось, що краще перейти до опонентів. Їх принаймні менше, на Заході. Тоді можна буде і виділитись, і заявити про те, що “я не такая”... Від цих думок її відірвав телефон. У трубці чувся стривожений мамин голос: Ти хоч у Київ не збираєшся? А чого я там не бачила. Все ясно, як білий день. Я за опонента і ноги моєї там не буде. Тріксі таким чином запевняла маму, що нікуди не поїде і додала, що з університету не вигнали, бо там закрито. Поклавши слухавку, вона довго розмірковувала чому люди аж тааак рвуться у столицю, якщо там назріває щось яяявно нездорове. Треба йти в універ, вирішила Тріксі, бо сидіти в чотирьох стінах і слухати вигуки демонстрантів, що мов таргани розлазяться по Львові, було вище її сил. Вона не кваплячись збиралася на вулицю, ретельно підбираючи одяг, щоб раптово не одягнути на себе щось помаранчеве, жовте чи боронь боже і те і те докупи. Теж мені “опельсинчики” зі злорадною посмішкою Тріксі підморгнула дзеркальному відображенню. Там стояла дівчина у блакитній балоновій куртці, таких же джінсових штанах і (шкода, що мама не бачить) в блакитній шапці. За інших умов вона б зроду не одягла на голову щось крім волосся чи окулярів. Вже біля рідного факультету Тріксі зрозуміла, що в плеєрі варто змінити диск російської попси на українську, бо сприймуть за шахідку і завалять. На загратованих вікнах економічного факультету висіли прив'язані помаранчеві стрічки та бандани. Ага, кіна не буде і пари відміняються, можна йти на пиво і спати - подумала Тріксі але вирішила почекати когось зі знайомих до компанії.А заодно поцікавитись як довго ще триватиме це неземне щастя і чи доведеться змінювати колір заліковки з синього на актуальний жовтогарячий. Зустрівши старосту групи Тріксі була приголомшена до краю. Олічка - дівчинка-моделька (так мабуть думає лише вона але їй це зооовсім не заважає), завжди намальована, наманікюрена і одягнена за останнім писком моди (котрий знову ж таки пищить для неї, але хай… Їй ТАК добре) і пропонує їхати на Майдан - робити революцію. Та ще й з групою невідомих мені хлопців. Світ здурів остаточно… бо через годину Тріксі вже пакувала речі і збиралась в Київ. Ну поїду на пару днів і так пар не буде, ну на Київ подивлюся, ну сама розвіюсь, ну… ЩО вона виплітала мамі по мобільному важко переварити і на дуууже голодний шлунок. І про скерування від університету, і про групу одногрупників під егідою старости і викладачів, (Суворих і розсудливих дядечок та тітоньок, котрі привезуть її дорогеньку донечку цілою і неушкодженою), і про силу-силенну друзів у яких можна пожити в Києві (тож нічого, що їх не було), і все на світі. Вже в потязі з горем пополам батьки порадились і відпустили (хоча вона напевно б у вікно не стрибала, якби заборонили їхати) дитину до Києва. Спочатку все було схоже на відпочинок: приколи в поїзді, проживання в нормальному домі і періодична вилазка у свого роду зоопарк - на Майдан. Але вже через два дні Оля повернулась у Львів, а Тріксі позбирала свої не хитрі манатки і перебралась на вулицю Хрещатик. Жити. Тріксі зрозуміла, що ніхто не стримає її зробити свій вибір. І вона обрала - зелений (схожий на черепашку) намет VENZEL. У якому бідолашна дівчина переживала морози і ночі щоб зранку йти з усіма (для неї це вже не було ганьбою, а гордістю) пікетувати стіни урядовців. З понеділка до четверга Тріксі не бачила ні рідкої їжі, ні сухого одягу, ні елементарного дзеркала. І чомусь останнє її бентежило не на жарт. Ще б пак, адже вона звикла малюватись і вже автоматично наносила косметику ще до того як остаточно прокинутися. Але в цілому були і свої переваги, бо кажуть що найкраще - дітям, а саме за таку її всі сприймали (42 кг + 1,50 см) з дитячою не намальованою фізіономією розчулили насуплених начальників периметру охорони з УНА УНСО. Їхнім завданням було - панічно боятись провокаторів і не впускати чужих. Нууу, з першим завданням вони успішно справлялись, бо жоден дурень-провокатор не полізе через центральний вхід. А от пропускали вони майже всіх, бо їхні зміни тааак часто змінювались, що фраза: - “Ой, а мене тут випускав такий високий дядечко з УНА УНСО” - слугувала перепусткою. Так і Тріксі, сказавши що всі її друзі десь тааам (в нетрях наметового містечка) вмить перекинули мов кошеня через парканчик, бочки з вогнем та імпровізовані стільчики з пінопласту на яких були розкидані гральні карти. Ага, то ви на посту в Дурня лупите, подумала Тріксі і зрозуміла, що без неї вся революція загнеться. Вона мов янгол спасіння вирішила пояснити ЯК будувати неньку-Україну. Комунізм! Якось це все дивно, вирішила новоспечена революціонерка, коли намагалась розрахуватись за йогурт, котрий їй тицьнув у руки один з жителів наметового містечка. Ні, ні! Які гроші? Тут все безкоштовно, треба хіба встигати, бо бажаючих - хмара. Хлопець провів спантеличеній дівчині інструктаж, пояснив ДЕ і ЩО і КОЛИ буває, а потім написав їй на щоці чорним, хімічним маркером ЛЬВІВ і пішов по своїх справах. Це було не перше знайомство з всеукраїнським об'єднанням “ПОРА” (Тріксі все довгенько спілкувалась з його представниками, навіть мала нагоду поїздити з ними чи в Київську Конче Заспу,

чи в Маруполь спостерігачем,

чи просто на семінари) АЛЕ чомусь саме зараз їй закортіло щоб той хлопець був чужинцем-провокатором, який десь урвав собі жовтого значка “ПОРА”. Справжній порист так би не вчинив - Бідкалась Тріксі, коли за тиждень після того злощасного випадку відтирала зі щоки остогидлий напис (Львів) ПЕМЗОЮ! (Нею, на секундочку, пятки труть). Добре що я хоч не з Хмельницького чи Дніпропетровська, бо тягнувся його клятий автограф у мене від вуха до вуха - втішала себе вона, роздивляючись у дзеркалі червону, натерту пемзою щоку. Ну все ясно! Якщо досі дожила, значить революція мирна. - Подумала Тріксі. От тільки питання особистої гігієни і цивілізованого проживання ставало чим далі, тим гостріше. Це вже пізніше вона призвичаїлась мити голову в раковинах громадських туалетів і холодною водою, чистити зуби мінералкою біля намету, а тоді не дуже хотілось. Мрія про душ чи гарячу ванну затьмарювали думки про все. Раптом по наметовому містечку пролунав “наказ” - іти до Маріїнського палацу. Та йти, то йти. Там я ще не мітингувала, вирішила Тріксі і не збираючись (бо всі не хитрі пожитки чудово вміщалися в рюкзачок, який вона знімала хіба як спала) примкнула до колони. Пройшли небагато АЛЕ ноги змокли вщент. В голові свербіла думка: - Треба рухатись, щоб не вклякнути на морозі і не застудитись. Це вже потім бойові побратими здали секрет - одягати шарами шкарпетки й целофанові кулькИ чи повітряні кУльки. Я зі своїм 35-им розміром влізала навіть у гумові вироби з аптечки. (я про перчатки, якщо що). На місці, під Маріїнкою Тріксі зрозуміла, що рухатись і пританцьовувати на місці не вдастся. Її ж як хобіта-недоросля пропхали у перші ряди. Ото була б атракція - Всюди камери, йде пряма трансляція, а її судомить від танців у перших рядах. Нічьо-нічьо, ноги колись висохнуть, а так хоч по телевізору покажуть. Простоявши цілий вечір Тріксі відкрила у собі безліч нових можливостей. Наприклад: прокричати на одному диханні в телекамеру віршик: Вставай Україно, вставай вже до бою Поки бандюки не керують тобою. Бо прийде до влади яйце дурнувате, Тобі Україно, нізащо не встати. Аж мурашки табуном біжать по шкірі. Так всім сподобався той віршик чи її відморожене виконання, що довелося повторювати на камери різних каналів. Здебільшого іноземних, тому старалася поки не зірвала голос. Тріксі пригостили гарячим бульйоном у одноразовій шкляночці і щиро подякували. Вона пила мовчки, всміхалась і кивала. Ніхто з журналюг чи телевізійників не подумав, що у неї після того дебюту та ще й з морими ногами буде добрячий бронхіт. Правда буде що згадати. Постоявши до 1-2 ночі революціонерка зрозуміла, що ніч для того щоб спати і поплелась в наметове містечко. Сама, бо решта обстоювала Маріїнський палац. Ну і нехай, подумала Тріксі, і так там уже всі президенти роз'їхались. Вона якось допетляла до свого намету. І тут мені спати??? Дівчину пройняв жах. В наметі було темно, сиро та холодно, а від ароматів брудних тіл, взуття і шкарпеток різало очі. Раптом біля брезентової хатки почулись голоси. Хтось з місцевих (з Києва) хотів взяти під свою опіку революціонера. - “Нам бы дєвочку. Маааленькую” Тріксі в наметі пополотніла: - “Ну все. Якась зграя маньяків-педофілів… Та ще й москалів” Набравшись духу АЛЕ без ентузіазму вилізла з намету. Мій координатор Ростик мені власне пояснював, що жінки і діти в наметах не спатимуть бо похолодало і пішов сніг з дощем. А як же ті пару ночей, коли я мирно спала у VENZEL-ці від ВО “ПОРА”? На щастя зграя москалів їй сподобалась тому Тріксі погодилась піти з ними. Це виявилось прогресивне подружжя, котре теж вболівало за Україну і прагнуло будь-яким чином допомогти демонстрантам. Тому Тріксі прикинувши всі “за” і “проти” попрямувала за молодою парою (Танею та Андрієм) до машини, мріючи про гарячу ванну і про те, що сьогодні спатиме як біла людина. Ранок. Довший час Тріксі не могла второпати де вона є і як тут опинилась. Квартира була їй зооовсім не знайома. Біля ліжка сиділа велика собака (якась бійцівська порода точно) з косичкою між блискучими чорними очима, так що її хвостик лежав на такому ж глянцевому носі. На мякому кріслі навпроти телевізора сидів Андрій з пультом і кавою в руках, поряд обкладена косметикою (про призначення різних баночок та тюбиків я не знаю і досі) з веееликим горнятком кави сиділа Таня. Кажуть, що життя не буває ідеальним, воно складається з досконалих моментів. Це була саме така мить - ідеальна. Цей епізод закарбувався в моїй пам'яті: тепло, сонячно, стійкий аромат свіжо меленої заварної кави. Перша думка - я вдома. Вся та революція мені наснилась, то все результат похмілля. Кавою пахло так стійко, бо горнятко для мене стояло на столику біля ліжка, перед моїм носом. “Ну тепер не випустять, а натравлять на мене акулу на чотирьох лапах - щоб знала ЯК ВОЮВАТИ”. - Доброе утро - Пролунало у відповідь на моє незрозуміле борсання в ліжку. “Ну все, гайки мені. МОСКАЛІ…”! Подумала Тріксі і гречно закивала, марно згадуючи на якій же мові розмовляли вчора. Дивно, бо російській. Отже мова - не є ознакою москалів, як таких. Російськомовні люди - добріші з надією подумала дівчина, а вголос сказала: - “Нууу. Я пожалуй пойду”. - Куда собралась? Лечись. - Та нє… Я полікуюсь і піду таки.

 Їй дали миску з медом в сотах обкладеним кружальцями лимону, пару пакетиків з засобами від застуди і пояснили що де і як. Люди виявились не просто миролюбивими, а ще й революційно налаштованими. Нагодувавши, полікувавши і тепло одягнувши спровадили на Майдан зі словами: - “Вечером ждем”. 

Так у Тріксі відпала проблема з житлом. Таке життя… Щось, десь, колись я чи мої предки зробили добре. А може ще зроблю я. Х/з… Не охоче вибравшись з теплого дому Тріксі повернулась в наметове містечко. 

“Ой, як же ви за ніч деградували і оБОМЖіли, хлопці і дівчата” вихопилось необачно у неї під стінами “рідного” намету. Немиті, небриті з недобрими очима зустріли Тріксі бойові побратими як ягня у вовчій шкірі. Але придивившись прийняли її до своїх лав. Довго думали де б мене притулити і відправили на медикаменти. У тебе ж батьки в медицині, ти казала,от і іди роздавай барбітурку. Помаранчева революція тільки почалася і ніхто ще не встиг сильно застудитися чи поранитись, тож Тріксі пощастило. В цілях профілактики наїлася вітамінів тааак, що лише 2 роки по тих подіях з'явилася нежить. Власне може тому я (TRIKSI) і лишилась жива після аварії, бо імунітет був як у скелі. Події 2014-го року довелось пропустити через аварію. 

Зато тепер…

МОЯ “Свобода слова” (Монолог, Період "Після" )

Я не експерт аж ніяк і моя особиста думка не зробить погоди АЛЕ думаю широкомаштабної війни як такої не буде! Хоч сутичок локального характеру уникнути навряд чи вдастся. Занадто “накручені” люди. На територіях прилеглих до кордону з НЕдружнім народом багато техніки і людей, що готові до всього. Людей - доведених до крайнощів і готових порвати на стрічки за свОє, готових відстоювати рідне для рідних, готових помститись… Біда робиться миттю (правда Зеляк), про неї не афішують, не влаштовують прелюдій все несподівано і раптово, а те що відбувається зараз - театр абсурду. Це все нагадує приготування до хімічної реакції - всі елементи додали, змішали і чекають що ж вийде. Детонатором виступить будь-яка дрібниця, що вилізе боком усім. Людей натравлюють одне на одного. То територія, то мова, то посада… Всі люди однаковими бути не можуть, всі різні. Країна велика, вони живуть всюди і то по різному. Чому травлять за мову АЛЕ не за діалект? Не розумію! Все населення прилегле до Польщі говорить так званою галицькою говіркою, мадяри лепечуть по своєму, волиняки теж АЛЕ травлять російськомовних. А якщо інакше вони поки не вміють. Знаю багато російськомовних, що вивчили чи вивчають, чи живуть по українськи. Цінності глибше вони закладені на рівні генетики. Багато з них воліють мовчати - це безпечніше.

Впевнена, мова має значення лише як складова державної приналежності. Зараз шукають (і знаходять) крайніх/винних, демонстративно ділять все і всіх. З дня на день переносять війну. Цей сюрреалізм довго тривати не може. Якщо еластичний ланцюг довго розтягувати у різні боки, розгойдуючи під різною амплітудою коливань - він порветься. Такий же сценарій чекає і нас. Ми знаходимось в серці Європи, за нами пильно стежать і все що відбуватиметься опустить рейтинги агресора на дно - звідки встати не вдастся. Припустим, про себе не думає, а куди дивляться “ізбірателі”? Тональність думок і настрої місцевих вже знаю отже вирішила перебратись далі. Тому не вагалась ні разу, коли випала можливість провідати столицю. Їхати не страшно… Цікаво як/чим живуть люди там. Щоб писати не голослівно треба розібратись в питанні. Побувати з різних сторін барикад, куди доберусь, зважаючи на свій стан. Думаю буде така собі передача, тому роблю свій вибір. Їду в гості, в ботанічний сад, просто змінити декорації і вийти із зони комфорту. Звісно мета візиту буде на першому місці і своє слово я скажу. Не на передачі так тут. А ще рідні, друзі, знайомі, просто дотичні чи раптово зустрічні люди. Я ж контактна ІНША ЛЮДИНА ) Планувала випустити дві публікації про МОЮ "Свободу слова" але на жаль. Увечері 21-го лютого прислали на месенджер електронні квитки на 24-те. Мене такий варіант документів не бентежив але жінка з якою мали їхати неухильний динозавр і поїхала роздруковувати. Роздрукувала у знайомого, поговорили і я отримала такий собі “пендаль” (в позитивному значенні). Тобто остаточно вирішила їхати в один бік. В рюкзак в дорогу положила документи, сувеніри і … все. В Києві мене мали зустріти АЛЕ я чомусь вирішила написати і пересвідчитись, що домовленість в силі. Ясно - картина кепська, процес пішов, все по ходу АЛЕ є на кого надіятись, є кому боротись. Потім були багато дзвінків, повідомлень і візитів. Передачі не було, їхати відмовив здоровий глузд. Я і по хаті від стін відбиваюсь, а в польових умовах, а в бою…? Краще не буду заважати. Не буде з мене користі там, краще вести інформаційну війну на місці. Та й вільні робочі руки ТУТ не завадять. Йду збирати тривожний рюкзак. По Україні! Тікати закордон мені нема куди і чого. Така МОЯ свобода слова!

ДНО (Монолог, Період "Після")

У кожного своє дно. Всі ми там були чи будем. Це певна межа, після якої відбувається переоцінка цінностей і зміни неминучі. Коли людина не витримує свого звичного ритму життя, не погоджується терпіти навязану їй думку і відбувається такий собі добровільний вихід в нікуди із зони комфорту. Для когось - це піти з дому не намалювавши маску обличчя (ще не впізнають), іншому - просто піти з дому і відстоювати своє, а є ще алкоголіки, наркомани, повії, безхатченки… Дно у всіх різне, воно як і щастя - особистий вибір. Все відносно... Комусь щастя - це коли мир, іншим достатньо відсутності людських втрат у бою. Три волосини на голові - це якби мало, а в супі? Таке життя - все пізнається у порівнянні відносно чогось. Загалом порівняння веде до конкуренції, і це здорово - якщо вона здорова. Змагання були, є і будуть. Це стимулює, заохочує рости. Так вдосконалюються, набувають навички та вміння, здобувають досвід. Дивно влаштована людина. Живе собі, щось планує, робить та хай би так і було АЛЕ ж у чужій тарілці кусок більший, хата вища, жінка краща … Такий шлях доводить лише на дно. Те що для одного край, іншому - сірі будні і звичний устрій життя. Життя - це постійні зміни, нічого тривалого немає. Все змінюється довкола нас, з нами, у нас в голові. Постійного нічого немає, застій вважається аномалією. Сталь гартується при високих температурах, імунітет здобувається в перемозі над збудником, щоб виробити звичку потрібно повторюватись певний термін (21 день) … Я до того, що будь-які зміни - це добре, хоч умови найчастіше не з кращих. ТАКЕ ЖИТТЯ). Щоб піднятись - треба впасти, щоб зробити крок вперед - треба відступити назад, щоб перемогти - треба боротись. Не важливо як низько і скільки разів ти падаєш, якщо підводишся і долаєш труднощі. Яка різниця ЯК сприймуть твій відступ, якщо зрештою ти будеш попереду. Будь-яка перемога здобувається у протистоянні, у боротьбі. Вона неминуча, вона - результат опору і супротиву. Ми хочемо жити у кращих умовах, залишити нащадкам здорову спадщину, знати, що нас згадають із вдячністю, а бумеранг не помститься. Розумію занепокоєння і паніку. Зміни будуть. Цього не минути.

ТАБЛИЧКА (Монолог, Центр людей з інвалідністю!)

ІНШІ ЛЮДИ, люди з інвалідністю чи люди з обмеженими можливостями. Це трактування для нас.

Для поляків ми неповносправні. Наче поламані як конструктор лєго, що своє віджив і можна викинути. Казав мені колись поляк “Nic nie rozumiem? tu spravna! (Нічого не розумію. Ти нормальна.) Тоді мені стало дуууже незручно, що у мене немає якихось явних зовнішніх ознак інвалідності. Думала: ТАКЕ ЖИТТЯ. Моя країна за нормальну мене не трактує. АЛЕ зрештою може мені пройтись і впасти… Москалі ж нас обзивають ”недееспособными”. Ну поламані, їй богу. Один іхній л(П)іде(А)р пропонував зібрати нас всіх на безлюдному острові. Щоб очі не муляли. Та зібрати би усіх москалів, обнести муром і залити бетоном за таку пропозицію. Для нашої держави ми люди з обмеженими ПОТРЕБАМИ. Не можливостями, а власне потребами. Дуже обмеженими, бо рівень інвалідної пенсії не дотягує навіть до мінімальної заробітної плати. Добряче так скажу я вам не дотягує, скоріше це невеличка складова, те що після коми і можна заокруглити. Так виходить, що їсти і пити нам не треба. Голову і решту можемо помити і літом, у ставку. Про лікарів, кравців, перукарів можна забути, а те про що у частини ІНШИХ ЛЮДЕЙ є певні гігієнічні потреби, держава подбала. Виключила зі списку - ВСЕ ПРОСТО. Подала я недавно заяву і пакет документів на щорічну соціальну допомогу. Смішно вже. Щорічна - це, на секундочку, раз у рік мені держава готова допомогти. Тобто лише раз у рік мене признають людиною з інвалідністю. От цікаво скільки мені дадуть… І чи дадуть взагалі. Це ж Україна! Тут все для людей, а я і не зовсім людина. На жаль, думаю буде така сама срань як з АЖ1000-ою від приЗЕдента. Давно мене цікавить питання проїзду. По закону люди з інвалідністю мають пільгове право проїзду (50%) з 15 жовтня до 15 травня. Це виходить, що в теплий період нема чого їздити (їздять ще бідніші, на моря, на курорти… Місць мало) або як варіант, треба ходити пішки. Та і взагалі, дедалі частіше на будь-який аргумент про пільговий проїзд і демонстрацію посвідчення, більшість водіїв рубає фразою: “ - на нашій лінії маршруту пільговий тариф не діє”. То зніміть ту лінію і замініть тою, де діє. Була я на зібранні людей з інвалідністю свого району. Вражень вагон. Опалення немає, тому сиділи всі в куртках і шапках. Туалет через дорогу у зооовсім іншій державній установі, якщо вона працює. Так як збираємось ми в основному в неділю, то вигоди в кущах. Якось і не дивно, що збираються лише ходячі і зрячі. Кущів там не так вже й багато. Фото додам згодом. Там є на що подивитись. Зараз мені принципово надати нам статус ЛЮДЕЙ з інвалідністю. Тобто змінити табличку (та що є файна як факт, що вона є.  АЛЕ вона маленька, непомітна і її текст не відповідає дійсності),

Ще зміню назву у соціальних мережах… Змінити б приміщення на тепліше й зручніше АЛЕ … То лише МРІЯ!  Мрія ІНШИХ ЛЮДЕЙ… Особливих людей з ОБМЕЖЕНИМИ можливостями!

МОВА (Монолог, Період "Після")

Пам'ятаю період моєї тиші. Навколо говорили, співали, сміялись і голосно плакали… Я ж мовчала. Так ламаються легше, тихо і непомітно. Так зникає коріння і спотворюється джерело.

Так зникає надія на хоч якесь майбутнє. Що спільного з оточенням, коли з твого боку лише думки в собі.

Ходила я ще гірше ніж зараз. Тобто як ще гірше? Я частіше падала ніж ходила, а тому в основному лежала, як Тутанхамон. Тільки без хамона і не Тута, а Тама. Лежала і ганяла кліпи - думки з картинками. У такі моменти важливо, щоб ці думки обрали правильний маршрут. Правильні фільми, книги, тренінги, психологи… допомагають не втратити зв'язок з реальністю. Лежала то в лікарнях, то в санаторіях, почувала себе тягарем. Мене запевняли, що це не так АЛЕ якесь це дуже сумнівне задоволення - регулярно гаяти час на доброчинність і провідувати овоч. Зрештою, нікого не засуджую і не звинувачую. Це їхній вибір, їхнє життя і їхні пріоритети. За кермом сумнозвісного ЛАЙНОса під час аварії сиділи не вони. На мене і так потратили хмару часу і зусиль, обкрадаючи себе і своїх рідних. Іноді я це усвідомлювала і була вдячна, іноді сприймала як належне, а часами і не розуміла з якого переляку це робилось. Зараз я вже ходжу краще, говорю (о чудо) ясніше АЛЕ розумію СКІЛЬКИ втратила. Розумію і це спричиняє дискомфорт у всьому. Періодично назріває питання: (мені його частенько задають) ЯК ТИ ЖИВЕШ ЗЕЛЯК? Особисто мені пополам АЛЕ невже ти чекаєш на щастя? Наївний :) Не переживай Юра, якесь воно та й буде АЛЕ за нього ти розплатишся сповна. Не ти так дорогі тобі люди. ТАКЕ ЖИТТЯ. За кожну мою невдачу (чи впала, чи щось розбила, розлила чи розсипала, за кожен день без роботи (офіційної), кожнісіньку мою болячку (чи перелом, бо впала зле чи застуда, я ж у зоні ризику) розраховуватись тобі. Тому мені тебе вже шкода. Якось твоя мама спяну (в гості вона з чоловіком пруть з самого срання - нетерпиться поснідати) зізналась ЯКИЙ ТИ КУСОК ЩАСТЯ. Задумайся, якщо пилососить рідна мама, то щось з тобою таки не так. Ще до аварії була на помаранчевій революції у 2004-му. Алгоритм засвоїла - жар загрібають чужими руками. Поїхала б знову… АЛЕ аварія внесла корективи у мої плани. З появою безлічі блогерів, коучів, майстрів пера та слова і просто провідників у щасливе майбутнє виникає двояке враження. Ніби і добре, що є на чиїх помилках вчитися, з кого брати приклад АЛЕ який то в біса приклад, коли подача матеріалу нагадує зомбування? Коли на фоні “авторитета” лунає москальська попсня і того овторитета аж таліпає наче лупить током від потойбічного задоволення. Найбільш свідомими пішоходами є ті, хто вміє водити машину, лише вивчивши декілька мов (москальська входить в комплект) припиняєш робити типові мовні помилки. Слова-паразити, жаргон, суржик…- це все може мати місце десь-колись АЛЕ чи варто перетворювати їх на власну мульку, по котрій тебе впізнають? Це викликає відразу АЛЕ вирішувати не мені. Варті захоплення і поваги люди, котрі вивчили українську мову. Чути акцент і труднощі у спілкуванні АЛЕ - це дрібниці. Одна знайома (блогер) завжди вражає мене і викликає почуття від заздрості (я ж зі Львівщини, вона з Києва… ЯК?) до нерозуміння (середовище ж москальське. ЧОМУ?). Вона намагається спілкуватись чистою і літературною українською мовою. Обожнюю її поради і подарунки. P. S. Білка твій блокнот зіграв свою роль. Багато знайомих коучів і блогерів етнічно українських але зараз живуть хто де і проводять трансляції на мові більшості своєї аудиторії… Мені пополам АЛЕ чому на москальській мові чи на ТАААКІЙ рагульській українській, що села ховаються? Ми вже обрали приЗЕдента з народу. Не весь же народ матюкається і бреше. Вирішувати Вам АЛЕ для збільшення аудиторії - це погана ідея. Вдома чи у колі прибічників можете спілкуватись хоч ультразвуками, як дельфіни, кити і кажани, чи на мові хінді, хоч жестами з матюками… АЛЕ поважайте країну, де ведеться трансляція. 

Якщо у тебе є паспорт України, то дотримуйся її мови!

МОЇ ПРАВА (Монолог, Період "Після")

Біля однієї роботи знаходились курси по водінню. У мене ж непереборне бажання вчитись всьому новому. Їздити я ще тоді не вміла - отже однозначно - дорога мені туди. Тож нічого, що зима, снігу по вуха, мороз кристалізує подих - їздити буду ВЖЕ. Інструктор ще запевнив, якщо навчусь зараз - літом літати буду. Я і літала - як цегла. Пасажири згадували молитви і хрестились, перехожі - матюки і тікали. Спочатку, як і всюди йшла теорія. Мені норм., пам'ять хороша, голова не забита пеленками/кашками/класичним “шоПОЖЕРТИ” - матеріал увійшов до голови, як в суху землю. Екзамен по теорії здала найкраще, лишилась практика по місцю реєстрації. Жила то я по факту геееть не там, тож поїхала на рідні села. Описувати весь процес отримання водійських прав не буду. Напишу лише, що їх мені привезли додому (банально купила), як і все в нашій країні). Я навіть МРЕО, сама б не знайшла і по карті. Практику я проходила жорстко і щодня: на роботу і з роботи - вуличкою немов серпантин.

Стандартна ситуація, коли на останньому світлофорі перед роботою я, стоячи в черзі на І передачі скидала газ і вибігала з машини, щоб взяти в багажнику взуття на шпильці, їздила то я в кедах. Потім сідала в машину на місце пасажира (з правого боку біля водія), який вже переліз по салону за кермо. До цього ритуалу я вже звикла, а от реакція состерігачів моєї поведінки РОБИЛА мій день. Одного літнього суботнього ранку їхала я на базар (збоку як інструктор з водіння сидів Зеляк), стиль одягу дуууже кэжуал (casual): обрізані джинси, якась футболка і кеди

На Т-подібному перехресті та ще й на пішохідному переході стояв запаркований тазік - Паджеро Вагон

і цим все сказано. Звісно я не змогла його об'їхати, уперлась в підніжку авто колесом. Була б то техніка як техніка - все було б добре, а так - мені нічого (що гумовій шині - кусок відвалиться?), а підніжка імпортного Вагона всмятку. Зеляк хотів втекти з місця ДТП (це його мулька - напартачити і втекти), я ж вийшла з машини на діалог. Відкриваються двері з боку водія, з машини виходить мій опонент - особа ну яяявно української національності (східні країни по генеалогії замішані десь близько). Уяви тепер мене - 43 кг/1,50 см. зросту - занавіс. Про який конструктивний діалог говорити далі? Викликаємо ДАІ - однозначно. Поки їхали доблесні стражі порядків Зеляк ліпив літерку "У" (учбова/убивця), а мій опонент випитував чи я маю хоч паспорт, не те шо права. Про що могла йти мова, якщо по дорозі до суду я їхала по вулиці з одностороннім рухом - під "кірпіч"? На жаль, рух був не у мій бік, ну не знала я тих знаків напам'ять - у рідному містечку була ще в школі. Тепер ходжу там частенько, завжди дивлюся в обидва боки, не одна я права купила. Їздила по тій справі до суду я довго і часто. Пропускаю всі процеси, скажу зразу - відкупилась (класика жанру). Обійшлась малою кров'ю, сказала, що офіційне стягнення буде таааке вАлике (працювала неофіційно), що купить він ту підніжку до Паджеро Вагону років через сім-вісім. Тому я дала йому символічне відшкодування, на бензин до суду хватило б. Забрав він позов, а я права - обмила у той же день. Їздити краще не стала АЛЕ принаймні до аварії не забирали (тобто забрали в Зеляка раніше, (він був без них) тому і їздила, я ж в аварії “щасливий” пасажир) більше не забирали.

ІНШЕ ЖИТТЯ (Монолог, Період "Після",)

Всі ми не унікальні, я теж не виняток. Всі десь-колись вживали (і будем) спиртні напої. Я не звинувачую і не запитую, лише констатую факт. Навіть при сповіді причащають хлібом і ВИНОМ! Просто хтось пив (п’є) більше, хтось менше, АЛЕ пробували всі. У свої студентські роки я частенько розбавляла життя рідинами, що горіли. Іноді я на ногах не стояла (тобто стояла на «шпильках» не надто впевнено), АЛЕ продовжувала проголошувати тости. Потім відповідальна посада - на роботі, де мені довелось бути приміром наслідування.

Який з мене був би приклад, якби я не казала «МУ». Бухий директор? Лягайте від сміху всі, вона ж зараз впаде … приклад подасть. Та й особисте життя приперлось жити до мене додому. Квартиру я знімала, по ідеї і жити мала я одна АЛЕ так вже сталось. Вчасно не вигнала, само не додумалось… 

Змінила роботу на таку, яка б відповідала моєму віку і сподівалась на зміни … Два роки… Надто мало для зміни особистості, але достатньо для переконання в захищеності. Мені було не затишно. Знати, що «страхувати» доведеться мені, не властиво слабкій половині. Чи це сміття, яке забули викинути (хоч я нагадувала), чи водіння (права ж забрали за нетверезе водіння). «Страхувала» завжди я, така собі мама дубль два, біо-робот на сонячних батейках. І річ не у тім ЯК саме допомагати чи страхувати? Річ у опорі, а її ні у чому не було. Були періодичні оглядини і показуха. Возили мене по всіх точках (шановні гості, дорога родина), де є кому показати. Чи в Косів, чи Київ, чи Хуст, чи Калуш... Жили ми цікаво. Я вечорами на кухні одна, особисте життя - на більярді з другом/на футболі з другом/…/може і на дачі з другом. Я ж на кухні. Потім аварія… Неприємно згадувати. За кермом була не я. Я ж на корпоративній вечірці пила! Ну а як же, причина вагома – корпоративний Новий рік на підприємстві, де я працювала з 2005-го року. Після аварії ДИВНО реагую на алкоголь. Для мене це те, що ледь не вбило. Мене і віру в «Новорічну казку» у моїх батьків, рідних і друзів. Що я відчуваю, коли при мені розпивають спиртні напої? Відразу? Огиду? Ненависть? Зовсім НІ!!! Роки минули і тепер лише ОТУПІННЯ! Перші думки: СВІТ ЗДУРІВ? ЧИ Я? Та п’єте, то вже пийте… МОВЧКИ щодо мене! Пригадую, років 5 після аварії, випадок у Косові - проголошували з горілкою тост… ЗА МОЄ ЗДОРОВ’Я! Тоді ще всі за столом здивувались, що я обурилась. Це ж РОДИНА. Так, може я і не права, АЛЕ МОЯ родина ТАКОГО блюзнірства собі не дозволить НІКОЛИ. Як не парадоксально, АЛЕ алкоголь - це моє тавро… Зараз, через ураження спричинені внаслідок аварії, я справляю враження «вічно веселої». Я завжди була кумедною, АЛЕ ж не НАСТІЛЬКИ! Хоч напиши на лобі «Я НЕ П’ЯНА, Я – ЛЮДИНА З ІНВАЛІДНІСТЮ». Спитала якось подруга: -- Ти справляєш враження п’яної або хворої... Що б ТИ обрала?

-- Хай думають, що я п’янюща! Хай краще ненавидять і заздрять ніж жаліють і співчувають!!! Іноді виникає бажання користуватись допоміжною палицею. Але це ж зайвий клопіт, ще десь загублю чи забуду. Краще розраховувати лише на себе ніж на допомогу з боку. Чи це палиця, чи чиясь рука. Тепер у мене своє, ІНШЕ ЖИТТЯ - для себе!

АВТОСТОП (Монолог, Покатушки "Після", Період "Після",)

Їздити попутками я почала дааавно. Пам'ятаю ще в глибокому дитинстві, після відвідин великого базару, додому з мамою, сестрою і покупками в коробках/обгортках ми добирались коли як/чим. Громадські автобуси переповнені, тому ТАКИЙ багаж, як мама з двома маленькими дітьми, завалені обновками їм просто невигідний. Не звинувачую і не засуджую тих перевізників. Таке життя - кожен думає про себе та власний добробут. Зупинялись і підвозили небайдужі і добрі люди. Зрештою, якщо Вам по дорозі, які проблеми? Тим більше не просто так за "дякую". Брати чи ні, питання інше АЛЕ ж не облізеш якщо підвезеш. Вже зараз попутки це своєрідний бізнес. Раніше на "ПОКАТУШКАХ" навчилося їздити, от тобі і робота - крутити кермо і тиснути педалі. В голові вітер шумить, нічого робити не вміє/хоче АЛЕ воно купило АЙФОНа і електронну сигарету. Це ж рівень який, воно круте як яйце. На роботу "Під око" мене взяли в період карантину, громадський транспорт тоді "дивно" їздив, плюс я у зоні ризику за станом здоров'я. Тобто їздити попутками було безпечніше. Графік роботи "Під оком" був драконівський, у 8 годин треба було бути вже на робочому місці. Погода, день (субота теж), самопочуття - моя печаль. І що цікаво, всюди де я працювала були введені штрафні санкції і бонуси. АЛЕ останніх не бачив ніхто. Мабуть те, що тебе не гнали у шию вже щастя неземне. Як день почнеш, так і поведеться - тому такий варіант доїзду я полюбила.

Піднімаємо настрій один одному, ділимось враженнями і цікавинками. Колись по дорозі на роботу "Під око" подарували на пам'ять ручку. 

Нею ще писав весь кабінет, з канцтоварами там, мабуть, і зараз печалька. Кожен день - добрий день. Виходжу на вулицю, стаю перед зупинкою і зупиняю легкові авто. Громадський транспорт принципово уникала. Фірма "Під оком" знаходилась на такій відстані від зупинки, що краще попуткою. Все що з фарами згори і високе я ігнорувала. Маршрутний транспорт підходив лише в суху і теплу погоду, а великі вантажівки і фури відпадали взагалі. Період "ПОКАТУШКИ" мені частково подобався, власне дорогою. Багато в ній залежало від кермувальника, він же роботодавець. Ти водій - їдеш: на голові хмара справ, невирішені проблеми - голова пухне. Так зроби добре діло, допоможи комусь - це ж віддячиться сторицею, корона ж з голови не впаде, тобі ж не на руках же нести. Одна учасниця "ПОКАТУШОК" часто підвозила голосуючих. Просто так, нам же по дорозі. Не розумію "попуток", які підвозять за гроші, це що таксі? Воно ж і метр зайвий не підїе, крути баранку далі по курсу і не ставай, раз таке жлобне. Буде тобі подяка бумерангом… Таке життя. Не агітую і не закликаю до такого варіанту долання відстані АЛЕ про його переваги мовчати не буду. Багато моїх знайомих, власне, з того періоду. Одного разу мене підвозив чоловік, якого раніше ми (машина на "ПОКАТУШКАХ") підвозили теж. Впізнав він - для мене це не властиво. Колись підвозили його в іншу країну, він ще забув телефон. Зідзвонились, по дорозі назад віддали - може тому і запам'ятав. Земля - квадратна, на куті - зустрілись. Іншого разу мене підвозив іноземець, якому треба була місцева компанія. Дорогою ми обговорювали переваги і недоліки наших країн. Я виступала у ролі GPS/екскурсовода/довідника, вказувала на ямковитості на шляху і можливі гарячи точку з камерою чи радаром. Довіз до самої роботи, десь 35-40 км. Не взяв з мене ні копійки ще й подякував за домашні кекси/мафіни, які я йому втулила як подяку. Попередній водій теж віз безкоштовно. Взагалі я пропоную плату завжди, не так водію - як машині. Її послуги не задарма. Беруть рідко, за що дякую це "робит" мій ден. Не економія, а факт наявності небайдужих і добрих людей. Інакших людей :) Мінялись роботи, мінялись адреси АЛЕ люди всюди ті самі. Скільки спільних знайомих знаходимо - батьки, рідні, друзі, знайомі. Якщо розібратись, то всі свої. Скільки спогадів, життєвих історій - не злічити. Все нове - це забуте старе… тому чекай бумеранг!

РОБОТА "Під оком" (Монолог, Період "Після")

Зазначу зразу: зараз холодно, слизько, темніє рано і я не працюю. Не працюю офіційно взагалі. Зеляк "допоміг", добре хоч жива залишилась після аварії. Забезпечують ІНАКШІ ЛЮДИ і держава. Дааавно я б загнулась із забезпеченням останньої. Тому ці люди творять моє майбутнє (і взагалі майбутнє як таке). 

  От що цікаво, працює Зеляк в бухгалтерії однієї фірми. Знаю, бо сиділи в одному кабінеті… Тобто рахувати вміє АЛЕ мабуть купує скумбрію по 8 грн., бо мовчить як та риба-скумбрія.

Ну не відбитий чувак по плану совісті наглухо? 

 Щоб утримувати себе і підтримувати закони Всесвіту, іноді влаштовуюсь на роботу. Періодично ходжу на співбесіди і шукаю собі місце під сонцем. І беруть же таких як я… Дивно! Група ж то не робоча… Будь-яка робота, звісно якщо за неї платять, вже хороша. Ще краще, коли платять добре/по людськи АЛЕ в житті буває по різному. На одній фірмі, назвемо її “Під оком”,

було некомфортно АЛЕ дуууже корисно

. Мінусів було багато: графік роботи - драконівський, робочий тиждень - шестиденний, умови перебування - не з кращих (хіба сніг чи дощ на голову не падав і вітром не здувало), АЛЕ головним елементом дискомфорту було постійне перебування під напівпритомним оком Саурона. Всевидяще Око Саурона — це символ могутності одноіменного темного владики в творіннях письменника Толкіена. Що там в голові у місцевого Саурона - х/з, але моральні межі там були дуууже розмиті. Судячи з того ЩО виговорював Саурон, він сам їх (ті межі) і встановлював. Та мені то ОК (вже виросла і виробила імунітет до неадекватів) АЛЕ хто ж такий "комфорт" буде терпіти у недозрілому чи пере зрілому віці? "Під оком" треба сталеві нерви і залізну витримку до тамтешніх фірмових примочок…. Люди там і плакали, і  істерили, і пилососили Саурона вздовж та впоперек. Плинність працівників “Під оком” росла, як на дріжджах, працівники змінювались, як картинки в калейдоскопі. Мене вистачило раптом на три місяці і то лише дякуючи ангелу-охоронцю, тиждень там ішов за рік. Мало того, що тебе роздивлялися Сауронові пильні очі, так ще і слухали його ж вуха. Прослушка, без дозволу потенційних жертв, здається заборонена.

  Треба проконсультуватись зі знайомими в органах. Може допоможуть мені, може допоможу я, “наводкою” на фірмУ. 

 Робота “Під оком” була і корисна, тому згадую я її частенько. З деким бачимось, з деким часто… 

Там був тааакий винегрет людей, що спочатку паморочилась і плуталась. Кажуть, що буває погана пам'ять на обличчя… Нагло брешуть - у мене її немає взагалі. Тобто з чааасом я їх запам'ятовую АЛЕ вибірково. Когось по кофті, когось по зросту… Мені легше дається номер телефону ніж обличчя власника. Звісно за місяць мого перебування “Під оком” я всіх і про всіх кадрів знала. Люди там переважно емоційно стійкі і витривалі, що і не дивно під невсипущим оком Саурона, решта як і я йшли - шукати комфортніших варіантів. Працювала я там у кожному відділі, шукала де б себе притулити. Почала з кубла змій (це образно, їх там не було і близько), втекла відразу. Я ж соціопат, а там шість постійних працівників у приміщенні і всі жінки зооовсім різного віку. Шість постійних і 1-2 тимчасові. Хто на роботу "Під око" (на таких ми робили ставки, на їх майбутнє у цій організації), хто з сусідніх чи дотичних підрозділів. Втекла в такий холодильник, що медвитверезник - це мабуть санаторій проти нього. Пам'ятаю кожен робочий день, вже вдома, лежачи у ліжку під двома теплими ковдрами, після гарячого душу, починала розмерзатись. А була так між іншим осінь, на секундочку, нічогенький такий “бархатний сезон”. Поки мене ще не спіткала доля динозаврів перевели назад у тераріум. Коли я озвучила знайомому свій оклад, він здивувався: що ж ти “Під оком” тим робиш? Та, по ходу, нічого. Я ще й ходити маю через день-два за таку зарплату. Виконувала я дійсно “дурного роботу” - вносила в програму дані з папірця або проставляла ціни актуальні на той же день (вчора їх вносила попередня жертва Саурона, завтра - наступна). Або робила те без чого “Під оком” не чухалось від дня заснування (до 20-ти років). Нащо взяли, якщо не треба. Це що зоопарк? Треба валити додому бо covid не спить, а тут "тепло" - працювати “Під оком” я не хочу. Незручно когось “підсиджувати”, почувалась “запаскою” у багажнику”, всі ж на своєму місці. Виникало питання: НАЩО МЕНЕ ВЗЯЛИ? Це жарт такий, перевірка на шоу талантів, кастинг… Мабуть я РАПТОМ мала відкрити у собі потойбічні здібності Чака Норріса і замінити всіх працівників. Мабуть так - я ж економіст по спеціальності - от і економила б бюджет “Під оком” (щоб воно вилізло і подивилось на ціни). Навіщо брати на роботу якщо її фактично немає для того працівника. Яка співбесіда - така й робота. Саурон теж мабуть купує скумбрію за 8 грн., йому б вистачало тих копійок, що він мені платив. Потім не дивно, що наступна робота здалась мені раєм. Пару тижнів я озиралась по всіх кутках і шукала сюрпризів. Не знайшовши запитала у директора в лоб: - Жучки і камери де??? - Нема. А навіщо? На тій роботі у мене зразу стався культурний шок - директор купив мені нову клавіатуру, бо стара працювала некоректно. Він думав інакше… Не міг зрозуміти навіщо я принесла з дому лінійку і купила за власний рахунок крем для рук. Я ж звикла, що “Під око” працівники тягли з дому чи купували самі майже ВСЕ! Мило, калькулятори, ножиці… Стругалка для олівця була одна на всіх (6 чоловік, на секундочку). Чай/кава/цукор… звісно теж свої. Ясно - це не “Під оком”, скумбрію за 8 грн. тут не купують.

ІНАКШІ ЛЮДИ (Монолог, Центр людей з інвалідністю!)

Все починається з мрії! Моя - бути потрібною, робити те, що приносить користь і задоволення собі та людям. Ми не на базарі і факт оплати може бути чисто символічним. Головне допомога і вдячність, залишилось лише придумати напрямок. Тут цікавіше, через аварію фізична діяльність мені не світить і не блимає, залишається розумова, інтелектуальна. Що ж з інтелектом - ми трохи розминулись, залишається бути генератором ідей. Не зле, мені більше імпонує робота головою, а не м'язами. 45 кг. і 1,50 см. - де там ті м'язи,

не до поля моя доля. Ще б з користю щось придумати. Думала почати з того, що близьке і болюче - ІНШІ ЛЮДИ. Близьке, бо я теж інша, тому саме цю тему ровивати простіше - з власного досвіду. АЛЕ описувати і висвітлювати життя кожного я не зможу - це надто боляче. ІНШІ ЛЮДИ - це загальне поняття, всі разом ми складаємо феномен як такий. Окремо у кожного - біда, ознайомлюватись з якою - робота психолога. Лікарі душ - професія майбутнього, навіть вже теперішнього. Було б не зле, якби їх було більше, краще в кожній родині. Взагалі медики в сім'ї - це супер. Тут тобі і діагностика, і лікування, і профілактика… - знаю з власного досвіду. До аварії лікарні не відвідувала, хіба такого плану як стоматологи. Тобто лікувалась дома, уколи роблю сама, тиск навчилась вимірювати ще у школі, температуру мацаю рукою. А якщо болить душа? Апатія, депресія? Хто зарадить якщо не вигрібаєш самотужки? Спеціалістів у даній галузі в родині не було. Отже обростаю новими знайомими, не завадять такого плану лікарі. Всі ми різні, у кожного свої таргани в голові. Хтось говорить сам до себе (чому не поговорити з розумною людиною); хтось співає (в ванній/душовій кімнаті - майже всі); танцює… А якщо по спадковій лінії розібратись, то взагалі повний букет чудес. "Спадковість у мене хароша - психів в роду не було" ("Записки українського самошедшого" Л. Костенко). Кожне цивілізоване робоче середовище має в штаті психолога, в більше розвинутих країнах до нього регулярно скеровують з роботи. У всіх органах влади, силових структурах і організаціях, що мають справу з людьми є свій психолікар. На загальному ж рівні - констатують ріст психотравм, скорочують та закривають психдиспансери. Де логіка? Навпаки треба пополізувати цю професію і наголошувати про неї на кожному кроці. Найпростіший спосіб уникнути застою та депресій - це розчинитись у натовпі. Він не задає питань, не цікавиться твоїм настроєм чи самопочуттям, живе своїм відстороненим життям. Не заважай, хай живе, у нього своя Камасутра. Якось поїхала в черговий санаторій душі (відпочинок). Спеціалізація - не важлива, треба для перебування - найдем щось в пухкій амбулаторній книзі. Була б людина, а справу до неї пришити просто. Заселили майже як завжди - одну в двомісну палату. Розпаковую валізу і перетворюю її на кімнату. Жити можна. З усіх процедур мене цікавить ЛФК (лікувальна фізкультура), масаж і психолог. Тіло в тонусі і мізки в порядку, решту часу витрачаю на книжки, блог і екскурсії по місту. Читати я обожнюю, тому сумно мені не буває. Пишу я в основному зранку, тоді ще тихо і голова не набита рутиною і проблемами. Після сніданку в корпусі мене не буває (погода ролі не грає, просто корегує маршрут) я ж вивчаю навколишні культурні точки. По дорозі купую щось на пам'ять про “турне” і все необхідне для комфортного перебування. В кожній поїздці я обростаю зв'язками. З тої теж “нажила” подругу. Світланка привіт ;)

Ще до аварії розпочала такого плану тактику і успішно продовжую. Щастить на інакших людей. Чи їм на мене не щастить, питання спірне. Колись давно, після роботи йдемо зі співробітницею на маршрутку. Разом жили - разом їздили. Перед нами падає жіночка/бабця, я б обійшла, а (ВЖЕ ТЕПЕР) подруга кинулась на допомогу. Що ж допомагаю і я. В процесі вловлюємо від жертви снігопаду (зимою то було - слизько) амбре святкового періоду АЛЕ воно нічого не міняє. Зрештою падають і здорові і тверезі, а болить всім однаково. Не будь байдужим - допоможи, ти ж розумієш, що завтра чи за мить це будеш ти, твоя мама, сестра. Таке життя. Вже давно я там не працюю, співробітниця теж, мало того - виїхала на край географії. АЛЕ її поведінка не змінилась, бачила якось як вона піднімає з дороги велосипед, щоб не заважав людям ходити та і взагалі несе відповідальність за свої помилки. Сама зачепила - сама підняла. (Христя, привіт)

(Ще одна спільна знайома з Зеляком. Працювали разом). У той же період поїхала в чергове турне по …турне. Моїм екскурсоводом була чудова інакша людина (Надійка, вітаю). Вже зараз - толковий цілитель душ дееесь не в Україні. Люблю за нею спостерігати. Це своєрідне навчання. Спілкуємось далі, не вміють відмовляти інакші люди. Як їх помітити? Вони не світяться, не блимають мов стробоскоп АЛЕ живуть самі і не заважають жити іншим (не пхають свою НЕПРОШЕНУ думку), вірять у твої сили і допомагають без ГІПЕРопіки (це зло)... Вони всюди, роззуй очі! Постійно їх зустрічаю. (Леся, вітаю). Такі люди вірять у тебе і допомагають забути про поразки і невдачі, які не про тебе, ЯКІ МІФ!

РІЗДВО 22 (Період "Після",Монолог, Аська)

Скоро Різдво

- постригла Аську, люди прийдуть в хату, а вона як єті. Як клубок не чесаної, збитої шерсті, який залишає линяющий хвіст комети. Тепер вона красІва, як замшевий лев

- мерзне - злиться - ховається. Най буде. На мене вона злісно не реагує, а від всіх їй чужих ховається. Має хтось приїхати з Чернігова, не знаю ще хто АЛЕ то родина (чужі на Різдво не шастають), отже все норм. - свої. Допомагала готувати вечерю - це діло я люблю, тому день минув швидко. Темніє рано - зимовий період як-не-як - чекаємо гостей. Ще не все готове АЛЕ так як я ввечері їм рідко і символічно, то вже б заморила свого червячка. Самій їсти не пасує тож починаю пиляти присутніх на тему: КОЛИ. Подзвонили - СКОРО. (москалі) - Супер, А КОНКРЕТНІШЕ КОЛИ? - ДУЖЕ СКОРО. Йду додому переодягатися, не в халаті ж зустрічати дорогу родину. Хоча, коли ми в попередній раз бачились я ще у памперсах була. Жарт, звісно, але рочків 10 гепнуло і я ще не знаю ХТО буде. І треба банально чимось себе зайняти, бо якщо почну святу вечерю зараз, то гостей не дочекаюсь. По дорозі до себе додому констатую наявність дощу і цей печальний факт під корінь рубає святковий настрій. Щоб з горя не розплакатись - придумую свій образ. Дрес коду немає (всі свої), значить джинси і … щось зверху. В майці холодно, отже зверху кофта. Бажано якась нарядна, тож свято. Подумки повертаюсь до ідеї з халатом і нарядність змінюється на зручність. По дорозі до себе додому намокла і "зігрілась", тому збиралась в темпі. Вже перед входом в батьківські двері уявила своє відображення збоку - стало святковіше. Основним компонентом зимового настрою стали тапки-черевички з скандинавським візерунком, червоного кольору: олені, сніжинки, сніговик - здається. Той факт, що вони теплі став вирішальним. Джинси… ну шо з них ще взяти. Джинси як джинси. Zara порвала, Zara хай і зашиває - я тут при чому? То шо з під кофти стирчить червона майка, так то ТАКА мода, то кофта спереду ніби закоротка, зато ззаду ніби задовга. Нічо-нічо, я одіну червоний браслетик, та і тапки того ж кольору - всьо чотко - гармонія! Приїхали ;) Щастя неземне - будемо їсти. Ну то бонус такий, а побачитись і поговорити було дуууже цікаво. Вже за столом порішала їхати до наступних родичів і на гірськолижний курорт недалеко. І я, і гори в нагрузку - то такий різдвяний бонус. Бо їхати вони планували і раніше, просто без мене. Зранку оглядова екскурсія по домам і в дорогу. Доїхали по вказівках навігатора, я спала. Пропускаю домашнє застілля, ряжений вертеп з колядою, ночівлю… і продовжую з культурної програми власне на горі. Гірська траса горбата в цей дощовий період, тому вибір атракцій почався з витягу на верхівку гори. Пробувала стати на борд - ледь не відбила голову (про шолом згадала вже коли мелькали мушки в очах); з лижами мені було не цікаво ще і до аварії, та і покриття не те; на сноутюбінг сдуру пішла - склала компанію.

Вже зранку - роздивляючи в дзеркалі свою п'яту точку - зрозуміла що даремно. Сідалище провалилось в дорослий тюб і тормозило по всій горі. Вся філейна частина посиніла, а мені ще на ній їхати додому. Варіант, бігти за машиною відпадав. Це ж до кінця новорічних свят буде "весело" згадуватись сидячи за столом і віддавати усіма відтінками національного прапору. Буде мені на пам'ять від триклятих москалів. Поки ще не стемніло - пішли на підйомник. Так як нас троє комусь доведеться теліпатись двічі. Я - "пас" такого щастя - сидіти мені не фонтан у мене тепер власна гаряча точка. Тим паче, ЩО Я ТАМ НЕ БАЧИЛА? І зимою, і літом - гори однаково гарні вперше, потім звикаєш. Тим більше я не снайпер,тому в окулярах, а почало сніжити і витирати їх - холодно в руки. Ще і якщо навернуться по маршруту витягу - не знайде ніяка собака.

Ночувати до дорогої родини "понеслась душа по кочкам" в прямому розумінні. Наче на кульку по трасі, буксиром на тросі за машиною. Вечір… не до їжі, п'ята точка - гаряча, але не файно зовсім проморозитись, символічно підтримати гостину - треба. Сижу - обіймаю бокал - спати буду мертво. Добрим ранок не буває! Вже той факт шо ранок - це фігня повна, а ще й добрий… ЯК ТАКЕ МОЖЛИВО? Мені ще сидіти й сидіти - попереду дорога додому.

ЛЮДИ: (Монолог, Період "Після")

Риба гниє з голови. Якщо директор - ГІМНО, то і фірма - так собі.

Йдеться про керівника, як такого, і без різниці чим він керує. Всі люди по своїй натурі - добрі, чому ж суспільство таке гниле? Ну не розумію я, ЯК МОЖНА ОБИРАТИ очільника, котрий і онуків не має? ОК, хай дітей… АЛЕ НЕ МАЄ! ЖОДНОГО!!! Звідки береться мінімальний прожитковий набір, який не включає товарів для немовлят/дітей? А це - чимало. Керівні посади повинні обіймати багатодітні чи люди дуууже дотичні до виховання і забезпечення дітей. Те що у нього/неї є пес/хом”ячок/рибки - це прекрасно АЛЕ і я і ти - ЛЮДИ! За кожною мамою/татом ховається чуйний психолог і спонсор життя, за кожним братом/сестрою - ангел-охоронець, наставник і вчитель. Це лише найближча родина, а взагалі людей не злічити: бабусі/дідусі, тітки/дядьки…, а друзі, знайомі і просто небайдужі люди. Чудово, якщо вони є АЛЕ ж бувають неповні сім'ї, діти-сироти… Інакше - ІНАКШІ ЛЮДИ. Просто добрі і небайдужі люди, для яких людяність і співчуття не пустий звук. Які бачать життя як таке на сусідній подушці, кімнаті, квартирі, будинку… Просто бачать не десь тааам по телевізору, а тут біля себе. Зразу хочу згадати класику: Хороші люди принесуть вам щастя. Погані люди нагородять вас досвідом. Найгірші - дадуть вам урок, а найкращі - подарують спогади. Тому згадую кожну роботу з вдячністю, там я отримала щось, дороге - як пам'ять. Куди мене лиш не заносило працювати - бувало різне. Іноді - це було щось на кшталт “Стрижу, брию, ставлю п'явок” АЛЕ фірма - стіл, стілець і директор - все чьотко - фірма віники не в'яже, а якщо в'яже - то фірмові. Головне повісити на працівника медалєй, щоб голову не міг підняти, бо шию не розігнути. Або ж - наліпити стільки посад, щоб забувався перераховуючи. Ну і звісно командний тон. То ж нічого, що часом - це істеричний фальцет, це ж ДІРЕХТОР! Всіх людей можна поділити на дві категорії: люди-вектори, і люди-лідери. Перші - чудові виконавці, менеджери середньої ланки, солдати. Група осіб без яких не обійдеться жодне суспільство, так званий електорат, який в більшості і котрий має право вибору. Але як і на полі бою, фірмі, проекті, державі - є лідер. Той хто задає напрямок руху, вибір діяльності, керує процесом. Перших можна набрати в зграю - це і буде ідеальний робочий колектив. Другі ж існують поодинці, їм можна поспівчувати. Ноша людини-лідера нереально важка. Голова йде обертом при виборі сніданку/обіду/вечері для себе, а тут - така відповідальність за кожного. Не всі зможуть бути ними, і дааалеко не всі мають моральне право. Ти ж не підеш до кравця лікувати зуби. І точно не полізеш під ніж мясника, замість скальпеля нейрохірурга. Всюди треба фахівців своєї справи. Навчитись можна АЛЕ це потребує часу і не обов'язково - це і є твоє покликання. Навчання - це окрема історія:

Процес навчання як апетит - приходить під час їжі, - це як рибалка - важливий сам факт, а не улов. Порівнювати можна безкінечно, це все набутий досвід. Він жити не заважає і їсти не просить. З мовами те саме: чим більше їх знаєш - тим легше даються. І тим повноціннішим почуваєшся. Варто почати, в процесі прийде решта, так влаштований Всесвіт. В процесі прийде й розуміння - чи це моє і чи воно мені треба. Взяти для прикладу мову. Для того щоб вдосконалити теорію, потрібна практика. Може я виїду, може хтось приїде...

Ідеально вчитись з досконалим/рідним носієм мови (нейтів - native). АЛЕ є ризик вивчити і його помилки теж. Акцент, діалект, слова-паразити. Іноді краще уникнути такого навчання. «Скільки мов ти знаєш – стільки разів ти людина». Йоганн Вольфганг. Відчуваю буду колись поліглотом. Не нагло ВЖЕ - в планах. Ще там же ідея з розробкою власного сайту. Цікаво їх пишуть чи розробляють… Якоїсь зими, мені набридне писати - спрямую свої ресурси в інший бік.

ІНШІ ЛЮДИ ( Монолог, Центр людей з інвалідністю!)

Ми - не люди другого сорту, ми - не кращі, не гірші … МИ - ІНШІ!

У чомусь недолугі і обмежені АЛЕ обдаровані сповна за кожен свій недолік. Так влаштований Всесвіт, всі прогалини заповнені до краю, при втраті чогось, взамін приходить щось інше. Ми всі - індивідуальні, спільна риса одна - обмежені можливості. Не зрозумію і не прийму слова - інвалід. Такого немає. Навіть у перекладі з англійської мови - це недійсний. Тобто - це помилка, якої не існує. В поляків справи вже  кращі, там ми існуємо АЛЕ - «неповносправні». Звучить ніби дефективні. Завжди вживайте термін «люди з інвалідністю» чи «особи з інвалідністю». Інакше трактування нас ображає, ставить тавро неповноцінності, знецінює всі прикладені нами зусилля. Ми варті кращого ніж цей ярлик.

Навіть не уявляєте на скільки приємно стає, коли говорять не ІНВАЛІД, а людина з інваліднністю. Це ВСЕ міняє, наче не ти з нею, а вона з тобою живе. У кожного з нас своя історія, вона унікальна і неймовірна. Десь мала місце необережність, недбалість і дурість АЛЕ жити з цим доводиться всім нам -  ІНШИМ ЛЮДЯМ.

Моя аварія відбулася 29 грудня 2009 року. Не звинувачую вже нікого. Приймаю як факт свою "особливість" і людську байдужість. Їхали тоді з корпоративного Нового Року, так, я там вже не працювала (працював Зеляк), так, обоє пили, так, таксі вже їхало (я викликала), так… зіпсували життя і собі і людям в яких в'їхали. Я в комі, Зеляк зламав ногу, жінці з машини напроти теж довелось у цю ніч не солодко. А вона просто їхала з роботи додому. Не такого свята ми всі очікували.

Кома. Мабуть у кожного вона своя, для мене - це був сон, довжиною у 56 днів. Сон уривками складався з почутого навколо мене. Дякую за плеєр з класичною музикою, за аудіокниги і просто розмови. Не вірь, що людина у комі пасивна! Вона активна... просто спить і відновлюється.

Я вийшла з коми в тишу.

Моя мама за короткий термін вивчила мову жестів і майстерно читала по губам - я ж не могла говорити. 243 дні моєї тиші, дев'ять місяців виношують плід дитини, я ж виношувала мрію - здобути голос. Не свій, мого вже не буде ніколи АЛЕ хоч жалюгідну версію відтворення звуків хотіла отримати. Було прикро чути навколо мене життя, різноманітні звуки, музику, фільми, чужий сміх… Розумію німих, в певній мірі я ними захоплююсь - вони вміють чути. Слухати можна і радіо, а от чути потрібно вміти.

ІНШІ ЛЮДИ у чомусь примітивні та обмежені АЛЕ у нас, на підсвідомому рівні, розвинена інтуїтивна здатність прогнозування. Ми розуміємо як виглядає слизька трава, хисткий камінь, трухлява дошка… Талант розпізнавання і передбачення приходить не відразу, це навичка, набута шляхом спроб і помилок. Процес набуття болючий, тривалий… ходіння по муках.

Знаєш, як дітки вчаться ходити? Повзають, падають, хапаються за  все навколо. Так і у нас. Збоку - це виглядає доволі дивно. Велика людина, а поводить себе так безглуздо. Чомусь більшість вважає нас пяними або ж дурнуватими. В Україні - так!

Чомусь на подібного роду поведінку цивілізовані люди реагують інакше (can i help you? what can i do for you? Що я можу для Вас зробити? Чим я можу Вам допомогти?...) 

На колишній своїй роботі був тривалий і нелегкий процес доїзду. Біг з перешкодами - ховався: В 5 ранку підйом, 40 км дорога громадським транспортом або попутками (це окрема історія), потім пересадки по місту (занесло до чорта на роги), сходи в переходах, сходи на прохідній, сходи в корпусі (4-ий поверх, на секундочку).Скільки разів я падала на тих сходах - не злічити, вони були мені як рідні. Власне там мені вперше запропонували допомогу. Я впала на сходах - мені допомогли звестись на ноги, позбирали і віддали мої речі та запропонували провести. Я розгубилась і  відмовилась, йшла на роботу і плакала… Від щастя. Буде таки майбутнє в країні, де є такі люди. ІНАКШІ ЛЮДИ.